Портрет Доріана Ґрея

Майстернiсть iмiтувати нiколи не зраджувала Вайлда – можна навести не одне мiсце з роману, що в бiльш чи менш перефразованому виглядi повторюе десь колись уже чуте, в тому числi й вiд нього самого. Так, визначаючи гобелени, як пiвнiчнi фрески, вiн повторюе англiйського письменника й художника Вiльяма Морiса; в передмовi до роману варiюе думки з листiв Гюстава Флобера; описуючи художникову робiтню, вiдштовхуеться вiд аналогiчного опису на початку Мопассанового роману «Сильна, як смерть»; подекуди позичае окремi деталi зi свого ж таки оповiдання «Злочин лорда Артура Севiля» або перефразовуе парадокси з власних мистецтвознавчих дiалогiчних есеiв.

Цiлком слушно цю особливiсть письменницькоi вдачi Вайлда схарактеризував французький прозаiк Робер Мерль: «Вайлд анi луна, анi вiдбиття життя. Вiн луна луни, вiдбиття вiдбиття». Але нам зараз iдеться про джерела, що загальнiше вплинули на Вайлдiв роман.

Імовiрним – хоч, очевидно, несвiдомим – вiдправним поштовхом для Вайлда при створеннi сюжету стала «Шагренева шкiра» Оноре де Бальзака.

Коли Вайлдовi зауважено на схожiсть двох романiв, вiн вiдповiв: «Пишучи, я зовсiм не думав про Бальзака. Звiсно, подiбнiсть рiч прикра, але нiчим не зарадиш. Не перероблятиму я свого роману через те, що якийсь недiйшлий самовбивця отруював собi життя шматком ослячоi шкiри. Треба зовсiм не мати уяви, щоб не вiдчути, наскiльки живiший, тонший, яскравiший i правдивiший мiй роман». Так сказав Вайлд, – та жарти жартами, а сподiванiсть неможливого чуда завжди жила в ньому i безвiдносно до книжок, чи то Бальзака, чи майстрiв чорноi магii. В усякому разi, вiн вмiло створював такий «сподiвальницький» ореол навколо власного iменi, як ось i тодi, коли пустив в обiг чутку про свое знайомство з художником на iм’я Безiл Ворд. Мовляв, часто буваючи в робiтнi цього художника, який малював портрет вродливого юнака, Вайлд розважав натурника своею розмовою, що, звiсна рiч, було до вподоби й Вордовi. По закiнченнi портрета Вайлд сказав буцiмто: «Який жаль, що таке миле створiння мусить старiшати!» На що художник, погодившись, додав: «Чудово було б, якби вiн залишився назавжди таким точнiсiнько, як зараз, а натомiсть його портрет старiшав i вкривався зморшками». І от нiбито в пам’ять цiй унiсонностi художникового слова з думками Вайлда – свого персонажа вiн i охрестив Безiлом Гол-вордом (на цю легенду, переказану кiлькома бiографами письменника, спокусився i автор даноi статтi, вперше пишучи при творчiсть Оскара Вайлда).