Забути неможливо зберегти

А поки що пропоную випити кави.

– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в пiцерiю побiжить?

– Кавусю я сам зварю, – пробурмотiв Портос, пiднiмаючись з дивана та прямуючи до виходу з кiмнати. – Даруйте, мокачiно цього разу не буде, зате я зроблю за своiм фiрмовим рецептом.

– Тобто?

– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухнi, де загримiв посуд.

– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Арамiс. – Але д’Артаньян вже на пiдходi.

– Довго ще чекати?

– Продемонструй йому, – попросив Атос.

Арамiс кивнув, пiдiйшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавiатурi. Екран монiтора блимнув, на ньому виникла карта мiста, по якiй повiльно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горiла iнша цятка – лiлова.

– Їде на автобусi. Година пiк вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерiгаеться, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’емо, ви з дороги вiдпочинете, а там веселiше буде.

Олег подивився на повiльно повзучу зелену цятку.

Цю киiвську окраiну вiн знав погано, та й назви вулиць на картi були вiдсутнi, а прикинути щось наослiп складно. Немовби прочитавши його думки, Арамiс запропонував:

– А давайте-но я вам часовий iндикатор пiдключу, – пiсля чого в правому нижньому кутку монiтора засвiтилися цифри «18:43», що змiнилися на «18:42», потiм на «18:41» i так далi в порядку зворотного облiку.

– Ну от, я не помилився, – весело пiдтвердив «мушкетер». Пiдiйшовши до балконних дверей, розчахнув фiранку й пояснив: – Задушливо щось.

Імовiрно, вночi буде гроза.

– Я не намокну часом? – поцiкавився Олег.

– Я ж сказав, що гроза буде вночi, а не ввечерi, – знехотя пояснив Арамiс. – Гляньте самi.

Вiн знов почаклував над клавiатурою, i карта мiських вулиць змiнилася картою столичноi областi, розцяцькованою рiзнобарвними плямами й стрiлками.

– Оцей грозовий фронт бачите? Вiн рухаеться прямо на нас.

– Звiдкiля у вас така карта? – здивувався Олег.

– А-а-а, облиште! Дiстати динамiчну карту погоди насправдi не так уже й складно.

Знаете, скiльки супутникiв крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.

– Багато, – погодився журналiст.

– Саме так…

У цей момент до кiмнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорнiй пластиковiй тацi чотири невеличких горнятка. У кiмнатi одразу приемно запахло кавою i ще чимось дуже смачним.

– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи свое горнятко.