Санаторійна зона

Бiблiйний образ Марii проступае в художнiй тканинi новел «Синiй листопад» i «Заулок» завдяки появi в цих творах центральних дiйових осiб – жiнок Марii i Мар’яни. Їхнi страждання е наслiдком iхньоi ж вини – участi в революцii, яка вимагае жертви. Якщо не смертi, то втрати душевноi рiвноваги, моральних компромiсiв, знеособлення i, як наслiдок, руйнацii особистостi внаслiдок втрати сенсу буття в цьому безнадiйно-трагiчному свiтi. Такi героi М. Хвильового, як Сайгор iз оповiдання «Пудель», як анарх iз «Повiстi про санаторiйну зону», як Б’янка iз «Сентиментальноi iсторii», своi почуття втрати сенсу буття, безвиходi, розчарування, байдужостi, а то й презирства до цього фальшивого, iлюзорного «нового свiту», «нового життя» переборюють або примиренням з iснуючим станом речей, або самогубством.

Друкарка Тетяна, яка закiнчила гiмназiю iз золотою медаллю («Пудель»), вiдчула себе загубленою в цiй соцiально-економiчнiй реальностi людиною, про що признаеться цинiчному обсерваторовi людських проблем Сайгоровi: «Так-от: загубилась людина в стосах паперу, i нiхто не бачить ii, бо видно тiльки машинiстку» (1, 355).

Романтично налаштована, окрилена надiями досягти омрiяних далей у коханнi i в пореволюцiйнiй дiйсностi Б’янка («Сентиментальна iсторiя») стае, врештi-решт, однiею iз принишклих в аморальнiй покорi спiвробiтниць таемничоi «установи». А ще так недавно вона «тоскувала за тим незнаним, що загубилося десь у далеких краях», згадувала свого брата – страшенного мрiйника, який загинув на барикадах iз вiрою «в якесь надзвичайне безсмертя», «бачила внутрiшнiми очима нових людей якоiсь iдеальноi краiни» (1, 488).

Натомiсть прийшла «дичавина тамерланщини», над краiною «зашумiла модернiзована тайга азiатщини». Товаришка Уляна заздрить Б’янцi як людинi нового поколiння, яке вже не розумiе «терзань» творцiв революцii.

«Спокушена» революцiею, ii романтичними iдеалами, комунiстка Уляна опинилася, мов та бiблiйна Єва, поза «раем».

У розмовi з Б’янкою вона признаеться: «Справа в тому, що ви нiколи не були в ролi Єви i ви нiколи не можете затоскувати за раем, як я й тисячi нас, надломлених людей громадянськоi вiйни… Ви нiколи не були на тому березi, i ви нiчого не знаете.

Тiльки ми, i тiльки нас вигнали вiдтiля. І от ми ходимо з тоскою. Боже мiй, ви й не уявляете, яка це прекрасна краiна. Пiд ii сонцем не тiльки внутрiшнiй свiт кожного з нас перетворювався й робив нас iдеальними, мало того: ми фiзично перероджувались.