Санаторійна зона

Працюе на рiзних посадах у селах, босякуе, воюе, закохуеться…

На жаль, свою автобiографiю Микола Хвильовий не завершив. Невiдомою залишаеться й доля особистого архiву письменника. Є свiдчення, що Микола Хвильовий ввечерi 2 травня 1933 року передав на збереження тодiшньому керуючому справами Ради Народних Комiсарiв УРСР Олексiевi Михайловичу Кисельову валiзку, в якiй були рукописи, щоденник за 10 рокiв, листи, фотографii… Згодом Олексiй Кисельов був репресований.

Двi пристрастi володiли романтичною натурою Миколи Хвильового: iндивiдуальною енергiею таких, як вiн, м’ятежних комунарiв, злютованих у «залiзне, кам’яне – ми», вiдновити порушену революцiею рiвновагу свiту i промчатися «феерверками гiперболiзму крiзь темряву буденщини» (1, 317) – пiзнати «силу безсмертного слова», магiю його перетворення в непереможну, всесильну енергiю.

Та ще в поемi «В електричний вiк», а це 1921 рiк, молодий поет-робiтник, поет-комунiст в мажорну мелодiю вкраплюе трагiчну ноту:

І молився я:

Отче наш – електричноi системи вiку!

На твоiх крицевих вiях

Запеклася майбутня сльоза (1, 81).

Ця сльоза забринить на вiях молодоi, закоханоi в комунiста Мишка дiвчини, трагедiя якоi корiниться не лише в зрадi самовпевненого будiвничого комуни, але й «установленням властi» («Життя»).

Ця сльоза прощення своiх фанатичних синiв матiр’ю-вдовою, яка сприйняла революцiю як «божественний бальзам», бо вона обнадiяла поверненням Остапа та Андрiя додому («Мати»). Вернулися вони, ожорсточенi безжальним насильством, наповненi ненавистю один до одного i прагненням братерськоi кровi заради торжества чужоi iдейноi правоти.

Микола Хвильовий свiдомо перенiс трагiчну колiзiю повiстi «Тарас Бульба» Миколи Гоголя у свiй буремний вiк заради пiдсилення нацiональних наслiдкiв кривавого розбрату украiнського народу, породженого бiльшовицькою вiрою в досягнення шляхом насильства свободи i справедливостi.

Самопожертва вдови провiнцiйного кравця задля порятування життя старшого сина сягае символiчного узагальнення.

Богоматерi судилося пройти тернистий шлях земних страждань i душевних потрясiнь – цей образ у творчостi Миколи Хвильового пiдсилюе болючi рефлексii над втратою людською особистiстю внутрiшньоi гармонii, над роздвоенням людського «я» внаслiдок найбiльшоi згуби, якоi може зазнати душа людини, – вiри в Бога.