Санаторійна зона

Це ж жах! Ви чуете: навiки! Тепер вона хоче iхати в столицю й ознайомитись iз програмою капебеу, бо тепер хто ii вiзьме… Га?… Кому вона потрiбна?

– Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!

І Маруся так заливаеться, що прямо – чорт!.. А потiм знову про веранду, про скелi, про море, про морський вiтер, що голубий, мов запах, i запашний, мов смак.

Все переплуталось. Стихiя.

…А трамвай пiдiйшов i одiйшов у задуму зимовоi весни – з товаришем Огре, з Марусею, через Тайгайський мiст, до центру города, повз мiськi будiвлi, заквiтчанi червоними стягами.

У стягах ходив химерний вiтер i перебирав полотнища.

По всiй вулицi на всiм протязi стояли ватажки свiтовоi революцii, наче вулиця й справдi хотiла, щоб бiльш було ватажкiв свiтовоi революцii.

Але була жура: ватажки розтаборились, загатили всю вулицю з наказу виконкому, i були тiльки рисунки:

– Так?

– Так?

Звичайно, справа зовсiм не в рисунках. Безперечно, iлюзiя прекрасна рiч, але —

– на жаль, не завше.

…Чуете, потенцiальнi пiдсвинки з «прекрасноi синьоi свинi»?

– Так?

– Так!

…І шумiв трамвай.

…– Гражданiн, ваш бiлет?

Товариш Огре подав грошi.

Минали червонi вiтрини. Назустрiч курив автомобiль i дивився гарячими очима. Такими ж очима дивилась i Маруся – вперед, назад, навкруги. І знову верещала:

– Це ж прелiсть, Огре! Чуеш?

Тодi товариш Огре розказав про фантазiю некрасивого карлика – про гудки, про капебеу. Маруся заливаеться: це ж чудовий матерiал для поеми. Але…

– Ха-ха-ха! Да-ха-ха-ха!.. Ну, уяви ж, голубчику Огре: прийшов поет iз своею поемою в редакцiю, де сидить суворий редактор iз золотими окулярами на носi.

Поет дивиться на окуляри, на золотi дротики, i вони нагадують йому золотi австралiйськi розписи, i, може, далекий Індiйський океан, i, можливо, – нарештi! – невiдомий пiвденний бiгун. Але вiн нiяк не знае, чому не приймають його поему. І тодi виходить поет iз редакцii з безпорадною тоскою й рве на маленькi клаптi свою поему «Лi-лю-лi».

…Товариш Огре згадав Альошу й суворо спитав:

– Що ж тут смiшного?

– Що ж тут смiшного? Дурний! Це ж побут революцii.

Це ж прелiсть, Огре!

Потiм вискочила з трамвая й крикнула:

– До побачення, Огре! До вечора! Буду i я на пародii… Хай живе Пупишкiн – голова пролеткульту i його заступник – Мамочка! О-о, як стрiнемо Новий рiк!.. До побачення, Огре!

…Знову летiли, минали червонi вiтрини. Знову!

…І знову була в цьому така химерна фантастика, що провалитись у безодню, захлинутись, умерти.