Санаторійна зона

Вини Михайло Яловий не визнав, вiдбував заслання на Соловках, де i був розстрiляний 3 листопада 1937 року разом з великою групою украiнськоi iнтелiгенцii «на честь» 20-i рiчницi бiльшовицького жовтневого перевороту.[4 - [iv] (#_ednref4) Див. детальнiше: Шпол Юлiан. Вибранi твори. – К.: Смолоскип, 2007.] Микола Хвильовий нiжно любив свого талановитого друга, якого так зворушливо вiтав у «Вступнiй новелi»: «Драстуй, Юлiане Шпол! Драстуй, запашне життя! Я – вiрю!» (1, 124).

В що так натхненно вiрив цей романтик i мрiйник, який «з висоти свого незрiвнянного нахабства плював демонстративно «на слинявий «скепсис» нашого скептичного вiку»? В те, що йому судилося довге творче життя i доля забезпечить «зворушливе шукання самого себе до ста двадцятьох рокiв («я думаю прожити сто п’ятдесят»)? (1, 122).

Вiрив у життя, у безсмертя творчого слова, яке володiе магiею особливого впливу на людину i суспiльство:

«Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!» (1, 123).

Митець сподiвався цим магiчним словом наблизити реалiзацiю своеi високоi вiри – майбутню «загiрну комуну», гармонiйно облаштований для людини свiт: «Я вiрю в «загiрну комуну» i вiрю так божевiльно, що можна вмерти» (1, 123).

Вiн i помер, свiдомо обравши улюблене число 13 – число свого дня народження, в яке був закоханий, але яке в народi вважалось нещасливим. Помер заради життя своiх друзiв i колег, над головами бiльшостi яких уже нависла сталiнська сокира терору.

Та прагнення Миколи Хвильового викличним самогубством застерегти терористичний режим вiд «розстрiлу цiлоi Генерацii», цим останнiм у життi вчинком пiдсилити трагiчне звучання стану украiнськоi лiтератури i мистецтва не зупинило криваву вакханалiю.

Мужнiсть Миколи Хвильового вражае. Самогубство талановитого художника слова, лiдера лiтературного процесу, пристрасного полемiста розвiяло будь-якi iлюзii щодо свободи художньоi творчостi та переконало багатьох-багатьох, що в нестерпно важкiй атмосферi насильства над творчою та суспiльною свободою сподiватися на те, що ця краiна уникне прiрви кривавого термiдора, нема надiй.

Процеси деiндивiдуалiзацii людини, ii внутрiшнього роздвоення, втрати перспективи буття, зумовленi декретивним контролюванням ii суспiльноi поведiнки, способу мислення, цiннiсних орiентацiй, набувають загрозливих масштабiв.