Чорна рада

Так моему козаковi луччоi компанii було й не треба: тут би вiн i засiв на весь вечiр, дивлячись на чорнi дiвоцькi брови да на шитi рукава.

Як ось i лiзе Черевань, сопучи, через порiг. Уваливсь у хату да, розставивши руки, до його:

– А, бгатику! – i почав цiловатись. – Ну, – каже, – бгате, не вниз iдеш, а вгору. То був козак над козаками, а тепер iще став кращий!.. Меласю! – обернувсь до жiнки. – От нам зятьок! Лесю, от жених тобi пiд пару, так-так! Га-га-га! Бач, бгате, який я чоловiк? Сам набиваюсь iз своiм добром.

Так не бере ж бо нiхто, та й годi! Ходiмо, бгате, в свiтлицю; нехай вони тут собi пораються. Жiноча рiч коло печi, а нам, козакам, чарка та шабля.

Да, взявши Петра за руку, i потяг до свiтлицi. Обернувсь козак, переступаючи через порiг, – i серце в його заграло: Леся не спускала з його очей, а в тих очах сiяла й ласка, й жаль, i щось iще таке, що не вимовиш нiякими словами. Сподобавсь, видимо, козак дiвчинi.

– Ось подивись, дiдусю, – каже Черевань, привiвши Петра до божого чоловiка, – чи той се Шраменко, що переплив Случ пiд кулями? Їй-богу, я й досi дивуюсь, що таке молоде, да таке смiле! Пробравсь у лядський табор, убив хорунжого й корогов його принiс до гетьмана.

Що ж би тепер воно зробило!

Божий чоловiк положив Петрусевi на голову руку да й каже:

– Добрий козак; по батьковi пiшов. Одвага велика, а буде довговiчний, i на вiйнi щасливий: нi шабля, нi куля його не одолiе, – i вмре своею смертю.

– Нехай лучче, – сказав батько, – поляже од шаблi i од кулi, аби за добре дiло, за цiлiсть Украiни, що ось розiдрали надвое.

– Ну, годi ж, годi вже про се! – каже Черевань. – Ось я вам дам краще дiло до розмови.

І дiстав iз полички жбан, прехимерно з срiбла вилитий i що то вже за приукрашений! Не жалували пани грошей для своеi пихи i потiхи. По боках бiгли босонiж дiвчата – iнша i в бубон б'е; а зверху сидiв, мов живий, божок гречеський, Бахус. Тим-то Черевань i звав сей жбан божком.

– Шкода менi, дiдусю, твоеi темноти, – каже кобзаревi, – Ось на лиш полапай, яке тут диво.

Се я в Польiцi таке собi доскочив.

– Суета суетствiй! – каже той, усмiхнувшись.

– Нi, бгатику, не суета! Ось як вип'емо з божка по кухлику, то, може, не так заговориш.

– Із божка! – каже Шрам. – Так отсей чортик зоветься в тебе божком?

– Нехай вiн буде й чортик, – одвiтуе Черевань, – тiлько кажуть, що в старовину у грекiв… Був народ греки, так, iiримiрно, як ми тепер козаки… Народ нелюдимий, – от що!..