Хо

Тiльки бородатий дiдуган Хо, старече хихикаючи в бороду, стоiть на галявi…

– Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурнi? – шамкаь вiн беззубим ротом. – Дiда Хо, що свiт прозвав страхом? А дiд цiлком i не страшний… Ось погляньте!.. Та ба, тим-то й лихо, що ви не зважитесь звести очi на дiда, тим-то вiн i в'являеться вам страхом… Хе-хе!.. І завжди так… i всi так… Нi, не бреши, старий, не всi… На твоiй довгiй тисячолiтнiй нивi життевiй не одна стрiвалась iстота, що смiливо зводила очi догори, вiдважно зазирала тобi в вiчi, й тодi… о, тодi гарно було обом нам… Бо смiльчак, перевiрившись, що жахався по-дурному, набиравсь новоi, ще бiльшоi вiдваги, а ти, старий, чув, що, може, незабаром даси спокiй натрудженим кiсткам… Жахаються, а не знають, що страх тiльки й iстнiе на свiтi полохливiстю других, що старий Хо порохом розсипав би ся, коли б усе живуще хоч раз зважилося глянути йому в вiчi… Хе-хе! Дурнi, дурнi!.

І Хо справдi з великою напругою ворушить ногами, крекче та, опираючись одною рукою на костур, а другою розгортаючи довгу сиву бороду, сiдае на травi спочити.

Хо сидить посеред галяви, а навкруги його пануе мертва, прикра тиша. Все живе, затаiвши духа, не спiвае, не кричить, не ворушиться, не жие. Вiд ведмедя до мурашки – все спаралiзовано страхом. Рослини бояться навiть тягти сiк iз землi, пити холодну росу, виправити зiбганi листочки, розгорнути звиненi на нiч квiтки. Пустотливий парус сонця зупиняеться в зеленiй гущинi, i лиш здалеку придивляеться до сивоi, мов туман той, бороди дiда Хо, i не вiдважуеться наблизитись, невважаючи на непереможне бажання попустувати з тою бородою…

Хо сидить на росянiй травi, а стара пам'ять його пiдсовуе йому образи, де свiжими, яскравими фарбами малюються подii духа людського.