Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

Аж тут у вiкно: стук-стук, стук-стук. І Вiстовик дае наказ:

– Щоб ви те всi, сестрицi, були завтра ранком в дiдуся на дворi. І щоб ви те всi були однаковiсiнько нарядженi-одягненi, обутi та позачесуванi.

Ранком стали збираться до дiдуся. Дiвчина й каже парубковi:

– Кидай клубочка поперед себе i йди слiдом за ним. І тримай в руках шпильку. Тобi стрiчатимуться в дорозi змii, звiрi, та ти тiльки тею шпилькою махни i скажи: «Пускайте, бо я йду до дiдуся у свати». Клубочок доведе тебе до дiдусевого палацу. А ми там стоятимемо рядочком, i буде дiдусь тебе пiдганяти, щоб ти хутчiй дiвчину вибирав, а ти кажи: «Знаеш, дiдусю, що то не грушки вкусити, а треба навiк жити».

Я ж буду стояти з правоi сторони крайня. Приглядайся: у мене каблук туфлi на правiй нозi буде кривий. І ти мене по цiй ознацi запримiтиш. Коли ж мене ти не пiзнаеш, то слуги дiдуся твою голову настромлять на кiлковi.

Вислухав пораду хлопець, кинув клубок поперед себе i рушив у дорогу. Клубок котиться, а вiн iде слiдом за ним. Дiйшов уже до перших ворiт, а рiзнi звiрi – тигри, льви – його i не пускають.

Махнув хлопець шпилькою – i до них:

– Пустiть, бо я йду до дiдуся у свати.

Пустили його звiрi, i самi вiдкрилися перед ним ворота. Так пройшов хлопець першi, другi i третi ворота. Іде, а обiк – три ряди поодрубуваних голiв на кiлках настромленi…

У дворi палацу його зустрiв дiдусь:

– Ну, вибирай тепер, синок, чимхутчiй собi дiвчину.

Глянув хлопець на дiвочий ряд, приглядаючись до туфлi на правiй нозi у крайньоi дiвчини.

– То, дiдусь, не грушки вкусити, а треба навiк жити.

– Вiрно, синок, вiрно.

Пiдiйшов нарештi парубок до своеi обраницi та й каже:

– Ото моя.

– Вiрно ж. Тепер будеш моiм зятем.

Незабаром молодi стали пiд вiнець. Тут i нашiй казочцi кiнець.

Пообiцяй те, за що вдома не знаеш

Зачинаеться казка з бiдного чоловiка. Бiдний чоловiк мав единого сина. Син вирiс на легеня й оженився. Поставив собi хижу, купив собi коника й пiшов по свiту.

Іде, йде через лiси, хащi, пустища.

Раз його коник зостановився. Просить вiн коника i грозить, але той не хоче з мiсця поступитися. І не знае чоловiк, що робити з конем. Глянув вiн – перед коником стоiть пан, котрий питае:

– Чого так б'еш коника?

– Б'ю, бо не слухае мене. До сього часу йшов, а тепер не хоче…

– То знаеш що? Пообiцяй менi те, за що вдома не знаеш, i твiй коник буде йти.

Чоловiк думав про всi речi, що в нього були вдома, i пообiцяв.

Іде далi, довго ходить по свiту.