Твори

Вона як кинеться до староi, обiймае, цiлуе:

– Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

– Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо! – промовля стара, та й сама плаче, й смiеться.

– Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

– Чого б то й бажати, та не випадае. Я такеньки мiркую: зостанусь я – тутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути, – i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш.

Панське око товар тучить, – недурно сказано.

– Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

– То будь же в мене веселенька, – не плач…

– Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

– Бабуня нам Дубцi дае! Бабуня Дубцi дае!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво iй усмiхаючись:

– Ти радiеш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались… Пам'ятаеш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий, – як, було, з тобою походжаемо, говоримо?

А вона йому:

– Садок зелененький, садок квiтчастий… Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неi, – нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило…

– Що ж? – питае панночка.

 – Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхаеться любенько. I вiн усмiхнувся:

– Ти ж моя, – каже, – хазяечка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться своiм посагом, загадуе та й опоряджае, i сама до всього береться.

Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяе, жениха турляе, – купуе, крае, складуе… Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч iм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцi – смерть!

На весiлля панiв, панiй понаiздило, – гуде у будинку, як у вуленi.

Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що, – хусточку чи сукню яку, – аж очi заплющить: так ii за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми iх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi, – тодi я побiгла.