Лист незнайомої (збірник)

У книзi читач натрапить i на iншi iмена. Серед них особливо вирiзняються великий пiдприемець, мiнiстр закордонних справ Веймарськоi республiки Вальтер Ратенау, творець «геополiтики» генерал Хаусхофер, Зигмунд Фройд. Із Ратенау та Фройдом Цвейг дружив, iз Хаусхофером познайомився пiд час свого далекосхiдного плавання. Вiн стараеться бути по вiдношенню до них об’ективним. Але вдаеться це не завжди: заважають особистi симпатii та плутанина в поглядах. Наприклад, Цвейгу нелегко визнати Хаусхофера, якого вiн ранiше поважав, одним iз теоретикiв нацизму.

Занадто шанобливу характеристику Цвейг дае й реакцiонеру Ігнацу Зейпелю, майбутньому австрiйському канцлеру. Що ж до Ратенау, то Цвейг зумiв подати його рiзнобiчно: «Вiн був комерсантом, а хотiв бути художником, вiн володiв мiльйонами, а тягнувся до соцiалiстiв, почувався евреем, але не цурався християнства. Вiн мислив iнтернацiонально, а обожнював пруссацтво, мрiяв про народну демократiю, а сам щоразу вважав за честь бути прийнятим кайзером Вiльгельмом».

* * *

Над труною Йозефа Рота Цвейг проголосив: «Ми не смiемо втрачати мужностi, бачачи, як праворуч i лiворуч од нас падають кращi з наших товаришiв, бо, як я вже сказав, ми перебуваемо на фронтi, на найнебезпечнiшiй його дiлянцi». Але сам, незадовго до рiшучого перелому в боротьбi з нiмецьким фашизмом, не витримав. 22 лютого 1942 року в Петрополiсi (поблизу Рiо-де-Жанейро) разом iз дружиною Цвейг добровiльно пiшов iз життя. Свого передсмертного листа вiн завершив словами: «Я вiтаю всiх моiх друзiв.

Можливо, вони побачать зорю пiсля тривалоi ночi. Я, найнетерплячiший, вiдходжу ранiше за них».[11 - S. Zweig. Eine Bildbiographie. M?nchen, 1961, S. 125.] У планi свiтоглядному Цвейг так i залишився оптимiстом.

І цей оптимiзм, помножений на талант оповiдача, забезпечив йому те гiдне мiсце, яке вiн i нинi продовжуе посiдати на лiтературному олiмпi.

Дмитро Затонський

Новели[12 - Новели Стефана Цвейга, що увiйшли до збiрки, розташованi в хронологiчному порядку.

]

Гувернантка

Дiти лишаються самi в своiй кiмнатi. Свiтло загашено. Мiж ними все поринуло в темряву, тiльки ледь-ледь бiлiють iхнi постелi. Обое дiвчаток дихають майже нечутно, можна подумати, що вони сплять.

– Слухай-но! – зринае в темрявi чийсь голос. Це озиваеться менша дiвчинка, дванадцятирiчна, – тихо, майже полохливо.

– Що таке? – вiдповiдае з другого лiжка ii сестра. Вона старша тiльки на один рiк.

– Ти ще не спиш? От добре.