Лист незнайомої (збірник)

І знов починае менша:

– Дитина… Цього нiяк не може бути! Звiдки ж у неi вiзьметься дитина? Адже вона неодружена, а тiльки одруженi люди мають дiтей – це я знаю.

– А може, вона була одружена?

– Не балакай таких дурниць. Адже ж не з Отто.

– Ну, то звiдки ж?…

Дiвчатка розгублено дивляться одна на одну.

– Бiдолашна фройляйн… – сумно каже менша.

Цi слова знов i знов зриваються з iхнiх уст i закiнчуються спiвчутливим зiтханням. І одночасно в них знов спалахуе цiкавiсть.

– А чи то дiвчинка чи хлопчик?

– Хтозна.

– Як ти гадаеш… Якщо я ii запитаю… дуже обережно…

– Ти з глузду з’iхала!

– Чому?… Вона ж така добра до нас…

– Що тобi спливло на думку! Нам про таке не кажуть. Усе вiд нас приховують. Коли ми заходимо до кiмнати, вони завжди уривають розмову i починають балакати з нами про якiсь дурницi, наче ми маленькi дiти, а менi ж уже минуло тринадцять рокiв. Навiщо ти хочеш iх питати? Нам однаково скажуть тiльки неправду.

– А менi так хочеться довiдатись про це!

– А менi, думаеш, не хочеться?

– Знаеш, чого я нiяк не можу зрозумiти? Що Отто нiчого не знав.

Кожен знае, що в нього е дитина, так само, як кожен знае, що в нього е батьки.

– Вiн, мерзотник, тiльки прикидаеться. Вiн завжди прикидаеться.

– Але ж не в таких справах. Тiльки… тiльки… коли вiн хоче пошити нас у дурнi…

До кiмнати входить фройляйн. Вони вiдразу замовкають, удаючи, що працюють. Але нишком поглядають на неi. Їi очi немов почервонiли, голос став глухiший i дрижить.

Дiвчатка сидять тихо-тихесенько i дивляться на неi з побожним трепетом. «Вона мае дитину, – знов i знов думають вони, – тому вона така сумна…» І поволi iх самих огортае сум.

Наступного дня, пiд час обiду, на них чекае несподiвана новина. Вони довiдуються, що Отто покидае iхнiй дiм. Вiн заявив своему дядьковi, що незабаром у нього починаються iспити i треба багато працювати, а тут йому дуже заважають. Вiн найме собi десь кiмнату на цей мiсяць чи два, доки не складе iспитiв.

Ця новина вражае дiвчаток до глибини душi. Вони здогадуються про якийсь таемний зв’язок мiж цiею подiею i вчорашньою розмовою, вiдчувають своiм загостреним iнстинктом якесь ганебне боягузтво, втечу. Коли Отто хоче попрощатися з ними, вони зухвало повертаються до нього спиною. Але нишком стежать за ним, коли вiн пiдходить до фройляйн. У неi тремтять губи, але вона спокiйно, не кажучи й слова, подае йому руку.

Дiвчаток за цих кiлька днiв наче пiдмiнили.