Лист незнайомої (збірник)

І все бiльшою, все мiцнiшою, пiднiмаючися з глибин iхньоi жiночостi, що саме почала прокидатися, стае iхня любов до фройляйн, яка зробилася тепер така лагiдна й така тиха. Їi звична весела хода стала тепер спокiйнiшою, ii рухи обережнiшими, i дiти вбачають у цьому ознаки прихованого суму. Вони нiколи не бачать, щоб вона плакала, а проте повiки ii часто бувають червонi. Вони помiчають, що фройляйн намагаеться приховати вiд них свое горе, i впадають у розпач, що не можуть iй допомогти.

І ось одного разу, коли фройляйн одвернулася до вiкна й притулила хусточку до очей, менша набираеться раптом вiдваги, бере ii тихенько за руку i каже:

– Фройляйн, ви такi сумнi останнiм часом… Правда ж, ми в тому не виннi?

Фройляйн зворушено дивиться на дiвчинку i гладить ii рукою по м’якому волоссi.

– Нi, дiти, нi, – каже вона. – Звичайно, ви в тому не виннi.

І нiжно цiлуе ii в чоло.

Отак вони чатують i стежать, не пропускаючи повз свою увагу нiчого з того, що робиться навколо.

І ось одна з них, зайшовши якось до кiмнати, почула кiлька слiв. То була тiльки одна фраза, бо батьки миттю урвали розмову, але кожне слово викликае в дiвчаток тепер тисячу здогадiв. «Менi теж дещо впало в око, – сказала мати. – Я вчиню iй допит». Дiвчинка спочатку подумала, що йдеться про неi, i, перелякана, побiгла до сестри по допомогу й пораду. Але пiд час обiду вони помiчають, що батьки iхнi раз у раз допитливо поглядають на задумливе обличчя фройляйн, а потому ззираються мiж собою.

По обiдi мати звертаеться, наче мiж iншим, до фройляйн:

– Будь ласка, зайдiть до мене в кiмнату. Я маю з вами поговорити.

Фройляйн мовчки нахиляе голову. Дiвчатка тремтять, вони вiдчувають: зараз мае щось статися.

І вiдразу, тiльки-но фройляйн заходить до материноi кiмнати, вони мчать за нею. Це пiдслухування пiд дверима, це нишпорення по кутках, пiдглядання та вистежування стало для них звичайнiсiнькою рiччю. Вони вже зовсiм не вiдчувають нi ганебностi, нi зухвалостi своеi поведiнки, в них тiльки одна думка, одна мета – викрити всi таемницi, якими дорослi затуляють вiд них життя.

Вони пiдслухують. Але до них долiтае тiльки невиразний шепiт. По тiлi в них пробiгае нервове тремтiння. Вони бояться: ану ж усе, що тут вiдбуваеться, обмине iх i вони нiчого не довiдаються.

Але раптом у кiмнатi починають говорити голоснiше. Це материн голос. Вiн звучить злiсно й сердито.