Лист незнайомої (збірник)

Обидвi думають про це ненастанно, i тепер уже не з колишньою дитячою цiкавiстю, а зворушено й з глибоким спiвчуттям.

– Послухай-но! – каже одна з них.

– Що?

– Знаеш, я б дуже хотiла чимось потiшити фройляйн, перше нiж вона поiде вiд нас. Хай знае, що ми ii любимо i що ми не такi, як мама. Хочеш?

– Як ти можеш питатися!

– Я пригадала собi, як вона любить бiлi гвоздики. А що як ми завтра рано, перед школою, купимо тих квiтiв i поставимо в ii кiмнатi?

– Коли поставимо?

– Опiвднi.

– Їi тодi напевне вже не буде.

Знаеш що? Я краще ранесенько збiгаю i принесу iх, так, що нiхто й не побачить. І зразу ж вiднесемо iх до неi в кiмнату.

– Гаразд. І ми встанемо рано-ранесенько.

Дiвчатка беруть своi скарбнички i чесно висипають з них усi своi грошi докупи. Тепер вони знову веселiшають, бо знають, що зможуть ще виявити фройляйн свою нiму, щиру любов.

Вони встають дуже рано й виходять з дому. Коли ж згодом з чудовими повними гвоздиками в тремтячих руках стукають вони до фройляйн, нiхто iм не вiдповiдае.

Вони гадають, що фройляйн ще спить, i обережно, навшпиньки, закрадаються до неi. Але кiмната ii порожня, постiль неторкана. Речi скрiзь накидано жужмом, абияк. На темнiй скатертинi бiлiють кiлька листiв. Дiвчатка лякаються. Що сталось?

– Я пiду до мами, – рiшуче каже старша.

І затято, з похмурим виразом в очах, без найменшого страху, з’являеться вона перед своею матiр’ю й питае:

– Де наша фройляйн?

– Мабуть, у своiй кiмнатi, – здивовано вiдповiдае мати.

– Їi кiмната порожня, постiль неторкана. Вона, мабуть, пiшла ще вчора звечора. Чому ж нам про це нiчого не сказали?

Мати навiть не помiчае ii сердитого, задирливого тону. Вона блiдне i йде до батька. Той швидко зникае в кiмнатi фройляйн.

Вiн довго не виходить звiдти. Дiвчинка гнiвними очима стежить за матiр’ю, яка, видно, дуже збентежена i не зважуеться зустрiтися з ii поглядом.

Та ось повертаеться батько. Вiн зблiд, аж пополотнiв, i тримае в руцi листа.

Вiн iде з матiр’ю в кiмнату фройляйн, i там вони про щось тихенько розмовляють. Дiти стоять пiд дверима, але тепер не зважуються пiдслухувати. Вони бояться, що батько розгнiваеться, бо ще нiколи не бачили його таким.

Мати виходить з кiмнати фройляйн розгублена, з заплаканими очима. Дiвчатка мимоволi, нiби iх штовхае туди страх, кидаються до неi з запитаннями. Але вона рiзко iх спиняе:

– Ідiть до школи, вже пiзно.

Їм доводиться йти до школи.