Лист незнайомої (збірник)

 – Тут взагалi-то доволi нудно, особливо для такого юного чоловiка, як ти. Що ти робиш цiлими днями?

Хлопець був усе ще занадто розгубленим, щоби вiдразу ж вiдповiсти. Невже такий елегантний пан справдi раптом заговорив з ним, з дитиною, яку всi тiльки женуть вiд себе? Ця думка робила хлопця несмiливим i водночас примушувала пишатися собою.

– Я читаю, а крiм того, ми багато гуляемо. Часом ми з мамою кудись iздимо. Я мушу тут одужувати, бо довго хворiв. Лiкар сказав менi багато бувати на сонцi.

Останнi слова прозвучали вже цiлком упевнено.

Дiти завжди пишаються своiми хворобами, бо знають, що небезпека привертае до них увагу родичiв.

– Це правда, сонце дуже добре впливае на таких юних хлопцiв, як ти. Воно зробить твою шкiру засмаглою. Але ти не повинен цiлий день сидiти тут. Такий хлопець, як ти, мае весь час блукати десь подалi вiд готелю, бути смiливим i часом навiть не дуже слухняним. Менi здаеться, ти надто вже зразковий i з такою грубою книгою в руцi здаешся домосiдом.

Пригадую, я в твоему вiцi був добрячим шибеником. Щовечора приходив додому в подертих штанах. Не можна бути занадто чемним!

Хлопець мимоволi усмiхнувся i вiд цього посмiливiшав. Вiн радо вiдповiв би щось, але це здавалося йому надто неввiчливим i самовпевненим, адже цей приемний незнайомець так привiтно з ним розмовляе. Вiн нiколи не був вискочкою, а навпаки, трохи несмiливим, i ось тепер зовсiм розгубився вiд щастя i сорому. Йому дуже хотiлося продовжити розмову, але на думку нiчого не спадало.

На щастя, у цей момент до них пiдiйшов готельний пес, великий жовтий сенбернар, обнюхав iх обох i дозволив себе погладити.

– Тобi подобаються собаки? – запитав барон.

– Дуже. Моя бабця мае одного на своiй вiллi у Баденi,[18 - Баден – мiсто на пiвночi Швейцарii, в кантонi Ааргау. (Кантон – територiальна, федеральна одиниця в Швейцарii.)] i коли ми у неi гостюемо, то цей пес цiлими днями зi мною. Але це бувае лише влiтку, коли ми iздимо туди.

– У нас удома, у маетку, iх не менше двох десяткiв.

Якщо ти будеш тут слухняним, то я подарую тобi одного. Темне щеня з бiлими вухами. Хочеш?

Хлопець аж почервонiв вiд щастя.

– Дуже.

Цей квапливий i жадiбний вигук вирвався у нього мимоволi. Але вiдразу ж пiсля цього вiн завагався, знову вiдчув себе несмiливо i злякано.

– Та мама не дозволить. Вона каже, що не потерпить пса в хатi: з ним занадто багато клопоту.

Барон осмiхнувся. Нарештi розмова дiйшла до мами.