Лист незнайомої (збірник)

Але чому вони вийшли з готелю? І куди прямують удвох серед ночi? Високо в горах, мабуть, дув сильний вiтер, бо небо, ще мить тому ясне i зоряне, раптом потемнiло. Чорнi рушники, накинутi невидимими долонями, час вiд часу закривали мiсяць, i нiч ставала такою непрозорою, що часто неможливо було розгледiти навiть стежки пiд ногами. Але щойно мiсяцевi вдавалося звiльнитися, як усе довкола знову виблискувало у його м’якому свiтлi, що його вiн розливав пiд собою, нiби холодне срiбло. Ця гра свiтла й тiнi була таемничою i захопливою, як гра жiнки, яка то оголюе, то закривае свое тiло.

І ось краевид знову здер iз себе покривало: Едгар побачив перед собою на стежцi два силуети, точнiше, один, який складався з двох фiгур, що йшли, щiльно притиснувшись одна до одноi, так нiби iм було страшно i вони намагалися позбутися свого страху в тiсних обiймах. Але куди йдуть цi двое? Сосни стогнали, а в лiсi вирував якийсь неспокiй, нiби там тривало полювання. «Я пiду за ними, – подумав Едгар. – Вони не почують моiх крокiв посеред цього завивання вiтру в лiсi». І, поки вони йшли внизу прямою дорогою, вiн перебiгав у хащах вiд дерева до дерева, ховаючись у тiнь. Хлопець уперто i невблаганно пересувався слiдом за ними, був удячний вiтровi, який робив нечутними його кроки, але одночасно проклинав його, бо вiтер заносив убiк вiд нього iхнi слова. Якби йому хоч раз удалося почути iхню розмову, таемниця була б уже в нього в руках.

А двое внизу нiчого не пiдозрювали. Вони вiдчували себе на самотi посеред цiеi неспокiйноi ночi i дослухалися до хвилювання, яке наростало у них усерединi.

У них не виникало нi найменшоi пiдозри щодо того, що вгорi, над стежкою, за ними пильно стежить пара цiкавих очей, яким не дае спокою ненависть. Раптом вони зупинилися. Едгар теж зупинився i притиснувся до дерева. Йому стало дуже страшно. А якщо вони зараз раптом повернуть назад i швидше за нього дiйдуть до готелю, а там мама побачить його порожню кiмнату? Тодi все пропало, вони здогадаються, що вiн потай iх пiдслуховував. І йому вже нiколи не вдасться довiдатися iхню таемницю. Але вони вагалися, мабуть, не могли домовитися. На щастя, яскраво свiтив мiсяць i хлопець мiг чiтко все роздивитися. Барон показав на темну вузьку стежку, яка вела донизу, в долину, там свiтло мiсяця не розливалося широкими смугами, як тут, на стежцi, а лише пробивалося окремими краплинами i променями.

«Чому вiн хоче спуститися туди?» – злякано подумав Едгар.