Оленіада

Решта – невимушена балаканина про рiзнi чоловiчi прибамбаси: як замiнити полози в гринджолах, як вiдрiзнити самку вiд самця, як притлумити статевий потяг до молодоi оленихи, як приготувати тютюн iз ягелю et cetera… Валентин Самсонович навмання перегорнув кiлька сторiнок i втупився в есей пiд назвою «Оленева сопiлка»: «Нiч спустилася на землю i затулила хмарами ненависне Героевi мiсто…».

«Щось подiбне я десь уже читав…» – подумав Ройтберг i подивився на пiдпис – Марс Гей. Це був псевдонiм його давнього приятеля та пiдлеглого Семена Василенка.

Ройтберг зiтхнув i продовжив читати. Виявилося, що «Герой» – iм’я гордого благородного оленя породи Cervus elaphus, який блукае мiстом, вiдшукуючи за запахом кохану олениху. Око Ройтберга зачепилося за рядок: «…вiн мужньо йшов, вiдчуваючи неймовiрний бiль у шлунку, рани його кровоточили. Але вiн нiс ягель, затиснувши його у спраглих губах…». «Казна-що! – розлютився Ройтберг. – Треба звiльняти…»

Настрiй у нього був сьогоднi зiпсований пригодою iз рогом свого улюбленця.

І яка падлюка пiдняла руку, точнiше, пилку – на таку красу?! Бодя? А може, цей же пентюх Василенко, вiчний плаксiй та невдаха. Дарма що колись були кращими друзями! Вiн давно вже муляе око. А головне – i в цьому треба було зiзнатися вiдверто, – Ройтберг страждав вiд думки про те, що дiлить iз цим недоумком одну коханку. Це було несолiдно i неприемно.

Валентин Самсонович натиснув гудзик дзвiнка, викликав секретарку, наказав запросити до себе колишнього однокурсника.

Василенко увiйшов.

Ройтберг знав, що мае бути далi, i тому одразу ж зробив вигляд, нiби дочитуе статтю.

– Привiт, старичок! – з порогу почав говорити Семен. – Уявляеш, щойно я про тебе подумав, а тут ти сам мене кличеш. Телепатiя! Дивився вчора новини? Я обурений до нестями. Я просто на стiни кидався. Вони збираються експортувати оленiв до Бiлорусi, коли ще в нас не у всiх вони е! Краще б зменшили цiни на ягель!

Василенко завжди говорив швидко i багато. Вiн боявся запитань…

– Послухай, Семене, – Ройтберг вiдiрвався вiд паперiв, – твоя остання стаття, ну, про Героя, дуже погана, надумана, читаеться важко.

Я ii знiмаю.

– Це робота трьох тижнiв! – обурився Василенко. – Що там не так?

– Немае характерiв, фактажу, – пожував кiнчик олiвця Ройтберг. – І взагалi, Семене, про що ти зараз думаеш? Пишеш усе гiрше…

Василенко напружився. Вiн давно передчував наближення грози. Писати вiн i справдi почав гiрше: усi думки займав Пантелеймон.