Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Старий знахар давав кождому трошечки зiля, наказуючи, як его уживати.

Я знав навiть одну iнтелiгентну жiнку, котра як могла допомагала селянам в слабостях; та люде в селi говорили про ню, що вона мае книжку по чорнокнижнику, з котроi вичитуе лiки.

Дуже цiкаве оповiдане записав я торiк вiд одного селянина в повiтi дрогобицькiм.

«Наш дiдич дуже був збiднiв через повстане, – розказував менi Олекса К. з села В. – Бо ж то щодня якiсь гостi, якiсь панове; все одних привози, других одвози, кождого нагодуй, та ще й на дорогу дай! Бiднi пани так через тото пiдупали, що одно село мусiли продати, а на решту маетку наробили тiлько довгу, що моя дурна голова i сказати не годна.

А був у нашого пана дiдича дуже учений брат. Бувало день i нiч все над книжками: читае щось, шукае межи старими книжками та паперами. Знайшов вiн межи старими книгами також книжки по чорнокнижниках. Зачав у них читати тай дочитався, чого потребував. У сам Великоднiй четвер запросив до себе нашого панотця та казав ему посвятити муку на паску.

Панотець уволили панську волю, посвятили муку та ще й покропили йорданською водою. У Велику суботу вечером замiсив сам пан з тоi муки тiсто, облiпився ним вiд нiг до голови, а коли уже добре змерклося, взяв книжку по чорнокнижнику i пiшов пiд лiс на роздорiжжя. На роздорiжжi сiв собi, отворив книжку та зачав до мiсяця щось читати. Читав довго-довго. Коло пiвночi у лiсi щось зашумiло, зiрвався вiтер, дерева затрiщали: аж перед паном станув маленький хлопчина в червонiй з рiжками шапчинi, з однов баранячою ногов та з свiтлячими гудзиками.

– Здоров! – заговорив хлопчина.

– Здоров, антипку! – каже та смiеся пан.

– Чого ти прийшов та сiв на мое мiсце? Гони звiдси, а нi – скручу тобi голову!

– Се мое поле i мое роздорiжжя, – каже пан i так слово по словi розпочалася сварка, а далi чорт береся до пана. Та що ж? Що прискочить до пана, то знов одскочить, як опарений. Вкiнцi пан знiтився, виважив добре, присунувся ближче до чорта та як не злапе его по-пiд сили!

Чорт в крик, рвеся, скомлить, а пан щомоци тримае.

Далi чорт зачав просити:

– Пусти, будь ласкав, бо згину!

– Не пущу, здихай зараз!

– Пусти, бо печеш мене собою гiрш пекельного огню. Пусти! Що хочеш, дам тобi.

– Нi! Здихай, лукавий чорте!

– Дам чвертку червiнцiв: пусти!

– Мало! – каже пан.

– Дам двi: пусти!

– Мало!

Згодилися на три. Пан схопив чорта за руку, держить его мiцно тай каже:

– Сип червiнцi, а нi – не пущу, хотяй би-м мав сам зубами затяти.