Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Наш Івась в'iхав на замок – випружився на конi, мов струна, а такий гордий i бундючний, нiби який генерал. Люди не хочуть дати вiру, що ось це той сам коминяр, що недавно служив у короля. Всi ся розступають. Івась спинив коня аж перед самим королем, вiддав поклiн i витягнув з-за пазухи всi три письма, власною рукою короля писанi, де в кождiм письмi прирiкае король одну з доньок за жiнку му дати.

Івасьовi припала наймолодша до серця, тоту зараз посватав.

Незабаром було весiлля, таке славне, за яке нiхто не чував. Гостей напхалося без лiку. Через три недiлi бенкетувалися.

Третього дня по весiллю каже Івась до жiнки, що вiн е син хлопа, що таке а таке з ним ся стало. Вiн рад би подивитися до старенького отця, що там бiдняка робить, десь за ним дуже банувати мусить.

Королiвна повiдае на тое:

– Їдь, iдь хоча б i днеська, i я з тобою, коли велиш, охоче поiду

Іван вислав послiв наперед, щоб глядали вiтця, сам зась вибрався з цiлим двором за ними.

Дорога вела через той лiс, де в великiм домi розбiйники сидiли. З того дому тiлько вже тепер згарища зостались. Як в'iхали на поле, побачив Івась свого старенького татуся, як неборачище за плугом ходив i за бичатами: «соб! собе!» покликував.

Івась розрадувався дуже i пустився до старого, щоби го звитати, але жiнка каже:

– Стiй, зачекай! Тато би ся встрашили, i могли би захорiти, тра перше послiв слати, щоби iм сказали, що iх син ту недалеко.

Вислали послiв, а тi заповiли старому, що iх пан, зять самого короля, рад би ся з ним видiти. Старовина, як тое учув, здержав бичата, зняв шапку з голови i не може ся дивом здивувати, звiдки стiлько люда так красно одягнутого коло нього взялося.

А ту iде карета, вiд золота та срiбла полискуеться, шiсть коней бiлих, як снiг, ю тягнуть. А в тiй каретi сидить королiвна.

Коло карети на бiлому коню iде королевич стрункий а моторний. Чоловiк, як се побачив, упав на колiна тай похилив голову.

Королiвна, коли подивилася на сивого, мов голуб, татуся, з великоi втiхи аж заплакала, а Івась скоро скочив з коня, припав до вiтця, в руки та в ноги цiлуе та мовить:

– Татунцю мiй солоденький, серденько мое, та ви вже вашого Івася не впiзнали, що то п'ять лiт тому в тiм лiсi загиб.