Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

Старий не вiрив очам своiм, чи то ся в снi, чи на явi дiеться, сльози, мов горох, пустились цюрком з очей, тулить дитину свою до серця i каже:

– Івасейку, синочку мiй, голубчику мiй, зозуленько моя, та я вже мiй вiк за тобою переплакав, звiдки ти ся ту взяв, та звiдки ж у тебе такi статки? Гей, небоже, чи не кривдою людською ти ся того доробив?

І дивиться синовi в очi, рад би правду вiд нього дiзнатися.

– Нi, татку – каже королiвна, котра, заким старий схаменувся, вже го красненько звитала, – ваш син а мiй муж не кривдою людською збагатився, йому вже Бог таку долю щасливу судив.

І розповiв Івась все, що му ся де притрафило, же вiн хоча королевичем став, а таки душi своеi не запропастив.

Старий, втiшений дуже, забрав iх з собою до села, де всi люди зiйшлись на гостину, яку королевич справив.

На другий день хотiв Івась забрати вiтця з собою до своiх палацiв, щоби старий свiй вiк в щастю та в утiсi опровадив. Лиш старий не пристав на тое, тiлько каже:

– Не для мене замки i палаци твоi, iдь щасливо, мiй сину.

Най тебе Бог на всiх твоiх замислах благословить, що в щастю та достатку о твоiм старiм татуню не забув. Ту я ся родив, ту проживав, ту мою небiжку землею вкрили, ту вже гадаю i вмирати, iдь з Богом домiв, я втiшений, що знаю, що жиеш та щасливий, а як Бог дасть хрестини, то ми дай знати, я приiду, щоби внука побачити i пригорнути до серця свого.

Син вiд'iхав. Небавом помер старий король, Івася обрали всi за короля, бо дуже ж то розумний був.

І дав му Бог сина. Зараз слав до вiтця i просить, щоби на хрестини приiхав.

Старий заложив стару шкапину до воза i приволiкся до замку. Цiлий двiр, навiть сам владика вийшли навпроти нього. Як тiлько над'iхав, так зараз зачали стрiляти, музики заграли, всi вiтали го красненько.

Вiн зняв шапку, тай звiльна пiшов до церковцi, що близько палацу стояла. Ту помолився Богу i подякував за таку велику втiху, яку на тiм свiтi дожив, – а як принесли внука до хресту, взяв го на руки i поблагословив.

Та вже звiдтодi й лишився жити iз сином i внуком у добрi та достатку.

Кобиляча голова

Були дiд i баба. Дiд мав свою доньку, а баба свою. Дiдова була роботюха, яких мало, до всякоi роботи не полiнувалася, найранiше вставала, i вдома лад зробила, i на заробок пiшла, i найпiзнiше йшла спати. До жнива не було iй рiвноi в цiлiм селi, i не було над ню луччоi прялi. Вона старалася i на себе, i на тата, i на мачуху, i сестру, i коло всiх ходила.