Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

За тое бабина донька була лядащо, а iно любила багато iсти, а пити, а музику, а при всякiй роботi дрiмала. До кужелi уже ii i не мож було добудитися. З курами лягала спати, а вставала тодi, як уже сонце пiдiйшло на три хлопи. А не мож було нiчого iй сказати, бо зараз обi з мамою скакали до очей, як гадя. Ба i кого били? Дiдову доньку. А хто добрий? Нема понад бабину дiвку. Уже така дiдова недоля, що не годен був далi терпiти, повiдае:

– Ходи, дитинонько, ти iм не догодиш, поведу тя на службу.

Забралися, iдуть, а йшли через лiс.

Повiдае старий:

– Іще, дитинонько, назбираемо ломакiв, та занесемо додому, бо тотi нероби не будуть мати завтра з чого огню розложити.

Пiшов дiд в один бiк за патиками, а дiвка в другий, та заблудила. Щоби мала прийти ближче край лiса, то вона все далi в лiс, та десь зайшла в гущавину, де як живо iще не була. Дiд кличе, ходить, гукае, доньки нема. Думае собi – певно, мала додому пiти. Набрав ломакiв, iде додому, ба вдома нема. Баба i бабина донька тiшаться, смiються, а бiдний дiд плаче i плаче цiлу нiч.

А вона як заблудила, та й уже i смерклося, ходить, кличе, гукае, ходить i ходить, нi стежки, нi жадного людського слiду, а все густiший i густiший лiс. Що ту вночi робитоньки? Утомилася, сiла пiд дубом, тра уже ту ночувати на волю Божу, змовила молитву, поклони одбила, сидить i плаче. Аж ту дивиться, якесь свiтло. Іде навпрошки за свiтлом, iде, iде, а то в селi хатина.

Отворяе дверi, нема нiкого, лиш каганець горить на припiчку. Хатина як звичайно хатина.

Думае собi, хто б ту не жив, а я таки ту зостану Побачила, що смiття багато, взяла мiтлу, замела чисто, потому взялася до начиння, помила, розложила огонь, заставила воду, постелила лiжко, сiла до кужелi та пряде. Аж ту щось в сiнях тур-тр-тр – пукае, вона отворяе, а то кобиляча голова.

– А ти що? – повiдае дiвка.

– То моя хата, доню, – повiдае кобиляча голова.

– А коли ваша хата, то не гнiвайтеся, що я ту заблудила.

– Нiчого, нiчого, доню, вiзьми пересади мене за порiг.

Взяла легенько, пересадила.

– Звари-но менi що iсти, – повiдае кобиляча голова.

– Вода уже кипить, – повiдае дiвка, – но не знаю, чим засипати.

– В комiрчинi всього досить, набери пшона i засип.

От вона зварила кашу, насипала миску, помастила, висадила кобилячу голову на скриню, пiдсунула перед писок. А як кобиляча голова наiлася, дiвчина подала iй води напитися, а потому положила на лiжко тай сама трохи з'iла, помила начиння, сiла пiд кужелею, пряде.