Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

І третiй раз закричала, а вiн не встае, за четвертим разом спала з той змii одежа на землю, така шкарадна, як хмара, а вона перетворилася на вродливу панну з золотим волоссям, що аж блиск вiд неi б'е. Вона в закляттю була, а вiн ii визволив. Пiдняла його з труни i так його украсила, що вся одежа на нiм золота стала, що нiхто не мiг пiзнати, хто вiн е – чи принц, чи звичайний вояк. Де своiми руками провела, все золоте стало. А в церквi така яснiсть настала, що неможливо дивитися.

Дала на другий день варта монарху знати, що в церквi така яснiсть, не знати, що то е.

Монарх сiв у карету i поiхав до церкви, дивитися, що там ся робити. Приiздить туди, вiдчиняе церкву, дивиться, а там така яснiсть, така краса, що неможливо дивитися, i вiн дуже зрадiв, взяв обох попiд боки, i до карети своеi запровадив. Завiз iх додому, велика утiха настала, i бал великий почав той король справляти, приходить i той старець на той бал, i спiзнав його зараз воячок. Дав йому зараз той старець перстень на руку:

– Що тiльки будеш потребувати, то досить лише той перстень покрутити, i зараз воно збудеться.

А недалеко в сусiдньому королiвствi було мiсто одно, а в тiм мiстi дракон людей поiдав. Хлопець то як учув, зiбрався там iхати. Покрутив той перстень i забажав собi таку силу дiстати, аби тоту змiю забити, аби люд не поiдала. Приiхав до того мiста, до тоi скали, де той дракон сидiв, став собi на лiвiм боцi. Як прийшов полудень, виставив дракон голову одну iз тоi скали, вояк ii стяв, дракон виставив другу, вiн стяв i другу, як виставив третю, вiн почав рубати, але голова не рубаеться.

Тим часом виiхав тамтешнiй принц на полювання i побачив цей бiй. Мав вiн з собою фузiю (рушницю) i шаблю, i вiдразу кинувся на помiч. А був то лицар такий мiцний, що як шаблею рубне, то аж вiтер свище. І так вони стяли сiм голов дракона. Із великою радiстю вийшли iз мiста всi люди i стали хвалити Господа Бога. Така велика радiсть була, що того дракона вдалося забити, бо був би весь люд з'iв.

Коли принц i вояк прощалися, то запхали ножика в бука.

– Як хтось iз нас загине, то кров з ножа закапае.

І рушив принц далi на лови, але незабаром заблукав i потрапив на берег моря, аж дивиться, а там гора скляна, а по тiй горi три панни ходять, одна мае убрання золоте, друга дiамантове, третя срiбне. Тотi панни увидiли його, i найстарша повiдае:

– Он принц, котра би пiшла за того принца?

– Я не пiду, – вiдказуе середуща.

– І я не пiду, – каже старша.