Малюк Цахес (збірник)

Друзi знов побачили безлiч чiтких кольорових гравюр з огидними рудими потворами. І тiльки-но Проспер Альпанус iх торкався, як вони починали плаксиво нарiкати й нарештi важко виповзали з книжки на мармуровий стiл, стогнали, охкали, аж поки доктор знов не вкладав iх у книжку.

Але й тут Бальтазар не знайшов Цинобера.

– Дивно, дуже й дуже дивно, – сказав доктор i глибоко задумався. – Королем жукiв, – повiв далi вiн, – королем жукiв вiн не може бути, бо той, менi добре вiдомо, перебувае тепер в iншому мiсцi.

Павучим маршалом також нi, бо павучий маршал, хоч, правда, й бридкий, але розумний i спритний, живе з своiх рук, не привласнюючи собi чужоi працi. Дивно, дуже дивно.

Вiн знов кiлька хвилин помовчав, i тепер стало виразно чути всiлякi чуднi голоси: то окремi звуки, то цiлi хвилi акордiв, що бринiли навколо.

– У вас тут звiдусюди чутно приемну музику, любий пане докторе, – сказав Фабiан.

Але Проспер Альпанус, здавалося, зовсiм не звертав на Фабiана уваги. Вiн тiльки Бальтазара не спускав з очей.

Простягнувши до нього руки, вiн ворушив кiнчиками пальцiв, нiби хотiв скропити його невидимими краплями.

Нарештi доктор схопив Бальтазара за руки i мовив поважно й ласкаво:

– Тiльки найчистiша спiвзвучнiсть психiчних принципiв за законом дуалiзму сприятиме операцii, яку я зараз почну. Ідiть за мною!

Друзi пройшли за доктором через кiлька кiмнат, де не було нiчого особливого, хiба що кiлька дивовижних тварин, якi читали собi, писали, малювали, танцювали тощо; нарештi перед ними вiдчинилися двiйчастi дверi, i приятелi зупинились перед щiльною завiсою, за якою Проспер Альпанус зник, залишивши iх у цiлковiтiй темрявi.

Аж ось завiса розсунулась i друзi опинились, як iм здалося, в округлiй залi, де розливалося магiчне притьмарене свiтло. Коли вони поглядали на стiни, то iхнiй погляд нiби губився в неозорих зелених гаях, на квiтучих луках iз дзюркотливими струмками й джерелами. Таемничi, невiдомi пахощi клубочились у повiтрi i наче доносили солодкi звуки гармонii.

Проспер Альпанус з'явився одягнений у все бiле, як брамiн, i поставив посеред зали велике, кругле кришталеве свiчадо, накинувши на нього серпанок.

– Пiдiйдiть, – сказав вiн глухим, урочистим голосом, – пiдiйдiть до цього свiчада, Бальтазаре, спрямуйте всi своi думки на Кандiду, побажайте вiд усiеi душi, щоб вона з'явилась вам тiеi митi, яка тепер iснуе в просторi й часi.

Бальтазар зробив так, як йому наказано.