Стійкий принц. Дама-примара

Тверда земля – не ночви дерев’янi,

Що можуть перекинутися вмить.

О Земле мила! Ось ти – наяву!

Якщо в морськiй не утопився хланi,

Виходить, я ще трохи поживу.

Дон Фернандо

Що, Брiто, кажеш ти?

Брiто

Заупокiйну

Молитву нинi вигадав нову

Я на мiсцевий лад i без упину

Їi водi торочу вже давно:

З докором я iй ставлю у провину,

Що нею розбавляеться вино.

Дон Енрiке

Якесь безумство у твоiх словах!

Дон Фернандо

По щиростi, нагадуе воно

Твоi незрозумiлi забобони!

Дон Енрiке

Шматуе душу незбагненний страх:

Вiдтодi, як ми вийшли з Лiсабона,

Одразу доля вiдцуралась нас,

І всюди бачу я прикмети скону.

Ми вирушили в путь i в той же час,

Як обриси далекоi землi

Забачили нарештi, раптом згас

Ясного сонця лик в густiй iмлi —

Шалена буря у морськiй глибинi

Розпорошила нашi кораблi.

Дивлюсь на море – бачу чорнi тiнi,

Дивлюсь на небо – а верзеться кров,

На обрii в нiчному безгомiннi

Птахiв зловiсних бачу знов i знов,

А на землi – могильну яму бачу

І падаю до неi стрiмголов.

Дон Фернандо

Тобi я цi видiння розтлумачу

І з радiстю розвiю смуток твiй:

Ми втратили галеру, а не вдачу,

А отже – перемоги час близький,

Здiйсняться нашi плани, вiр менi,

Не кровi знак, а радiсних надiй —

Червоне небо; чудиська страшнi,

Що в небi ти iх бачив i на морi,

Не нашi, брате, – тут, на чужинi,

Рояться споконвiку цi потвори, —

Хiба не привiд це, щоб дикий край

Ми силою схилили до покори?

На страхи та прикмети не зважай,

Хай мучать маврiв сумнiви й печалi,

А нас вони не стримають, i край!

Сюди прийшли ми, пiдкоривши далi,

Зi зброею в руках не задля того,

Щоб для нащадкiв занести в скрижалi,

Яка почесна наша перемога.

Нi, наш похiд угодний небесам:

Поширити прийшли ми вiру в Бога,

Йому належить слава, а не нам.

Якщо ж ми стрiнем тут останню мить,

Не треба марно дорiкати долi:

Ми – слуги, i сумлiння нам велить

Скоритися безмовно вищiй волi.

Але що це?

З’являеться дон Хуан.

Дон Хуан

О сеньйоре,

Мури мiста обдивлявся

Нинi пильно я, та раптом

Вершникiв загiн побачив

Пiд горою. До Танжера

Той загiн iз Феса мчався

Швидко так, мов це не люди

Зовсiм, а пташина зграя.

Їхнi конi легконогi

Суходолу ледь торкались:

Небо i земля не знали,

Чи летять вони, чи скачуть.