Червоне і чорне

Чимало зарубiжних i вiтчизняних критикiв i сьогоднi висувають на перший план постать Фабрiцiо дель Донго як найпривабливiшого персонажа твору, а його стосунки з Клелiею Контi – як основну сюжетну тему. Іншi заперечують цю думку. Дуже вдало з приводу спiввiдношення характеру Фабрiцiо i концепцii позитивного героя у Стендаля висловився Ж. Прево: «Те, що вiдбуваеться в душi Фабрiцiо, автор показуе з бiльшою нiжнiстю i з м'якшим гумором, нiж те, що коiться в душi Жульена Сореля. Але, бажаючи надiлити Фабрiцiо енергiею, вiн дае йому вiдвагу й примхи».

Не можна не визнати, що найкращою розвiдкою про «Пармський монастир» була свого часу i де в чому досi лишаеться рецензiя Бальзака «Етюд про Бейля (Фредерiк Стендаль)». Вона становить зразок проникливоi об'ективноi оцiнки твору сучасника з позицiй матерiалiстичноi естетики, благородну спробу пiднести замовчаний i не визнаний iншими талант, прищепити читачам повагу до маловiдомого у тогочаснiй Францii автора.

Особливо сподобався рецензенту опис грандiозноi битви при Ватерлоо крiзь сприйняття наiвного й недосвiдченого Фабрiцiо.

Вiдомо, що до подiбного прийому вдавався Л. Толстой у романi «Вiйна i мир», i пiзнiше вiн увiйшов до арсеналу новiтньоi реалiстичноi прози.

Творець найбiльшоi у французькiй лiтературi аналiтичноi панорами своеi батькiвщини Оноре Бальзак схвалював захоплення Стендаля Італiею, краiною, яка в першiй третинi XIX столiття була полем невпинноi революцiйноi боротьби. «Ви показали душу Італii», – писав вiн авторовi «Пармського монастиря», «Італiйських хронiк», «Історii живопису в Італii», «Життя Россiнi», «Прогулянок по Риму» тощо.

Вiн правильно розцiнював це захоплення як потяг письменника активноi громадськоi вдачi i знавця мистецтва не лише до прекрасного в сферi звукiв, статуй i картин, а й у могутнiх людських характерах.

Найбiльш досконалими героями роману Бальзак вважав герцогиню Сансеверiну, блискучу, чарiвну, жваву, дотепну, незалежну у своiх поглядах, уперту у здiйсненнi своiх намiрiв, горду й неприступну з князями, просту, щедру й демократичну зi слугами та селянами.

Поруч неi граф Моска – «могутнiй розум», «найбiльший дипломат Італii» i разом з тим добра й щира людина, безмежно вiддана Джiнi. І нарештi поет-революцiонер, «трибун народу», «петраркiвський коханець» герцогинi, карбонарiй Ферранте Палла, якого Бальзак ставить вище за свого героя-республiканця Мiшеля Кретьена… «Я з таким захопленням вихваляю образ Палла Ферранте, бо й сам облюбував подiбну постать, – писав Бальзак.