Червоне і чорне

Але тодi прощай, кар'ера, годi думати про сан священика, який вiдкривае шлях до всього».

Боязнь, що доведеться iсти iз слугами, не була природна для Жульена. Щоб вийти в люди, вiн мiг би витримати i куди тяжчi злигоднi. Цей страх вiн похопив iз «Сповiдi» Руссо. То була едина книжка, яка малювала йому свiтське життя. Збiрка реляцiй великоi армii i «Меморiал святоi Єлени» – це все, з чого складався його коран. Вiн ладен був вiддати життя за цi три книги. Нiяким iншим творам вiн не вiрив. Як казав йому старий полковий лiкар, усi iншi книжки на свiтi – цiлковита брехня, i написали iх пройдисвiти задля кар'ери.

Крiм полум'яноi душi, Жульен мав надзвичайну пам'ять, яка, правда, нерiдко бувае i в дурнiв. Щоб полонити серце старого абата Шелана, вiд кого, як вiн добре знав, залежало все його майбутне, юнак вивчив назубок увесь Новий завiт по-латинi. Так само вивчив книгу «Про папу»[11 - «Про папу» – книга реакцiйного фiлософа Жозефа де Местра, вийшла друком 1819 року, користувалась популярнiстю серед ультрароялiстiв.

] Жозефа де Местра, але не вiрив нi тiй, нi другiй.

Сорель i його син, нiби змовившись, i словом не перекинулися цiлiсiнький день. Коли смеркло, Жульен пiшов до священика на урок теологii, але вирiшив, що краще не згадувати про дивну пропозицiю, зроблену його батьковi. «Може, це якась пастка, – думав вiн, – треба удавати, нiби я про це забув».

Другого дня рано-вранцi пан де Реналь послав по старого Сореля; примусивши почекати на себе годину або й двi, той нарештi прийшов, почавши з самого порога перепрошувати i розводити церемонii.

Пiсля довгих розпитувань манiвцями Сорель переконався, що його син iстиме з хазяiном i хазяйкою, а в тi днi, коли будуть гостi, – в окремiй кiмнатi з дiтьми.

Помiтивши, що пановi меру справдi не терпиться взяти до себе його сина, здивований i недовiрливий Сорель ставав дедалi прискiпливiшим i нарештi зажадав, щоб йому показали кiмнату, де спатиме син. Кiмната була велика, пристойно обставлена, i туди вже переносили лiжка трьох дiтей.

Це було променем свiтла для старого селянина. Вiн зразу ж рiшуче зажадав, щоб йому показали одяг, який дадуть синовi. Пан де Реналь вiдкрив бюро i витяг сто франкiв.

– З цими грiшми ваш син пiде до сукняра, пана Дюрана, i замовить собi чорну пару.

– А якщо я його заберу додому, – сказав селянин, раптом забувши всi своi церемонii, – чи одежа залишиться йому?

– Звичайно.