Друга планета

Поки не прийшла тiтка Павлина.

Не кажу вже про Цезаря: тiтка теж його сконструювала – змiшала однi гени з iншими. (Це я так кажу, тiтка ж розповiдала по-iншому: щось дуже складне й поки що не зрозумiле для мене. Я був аж задрiмав. Тiтка розсердилася на мене, ляснула по лобi й сказала: «З тебе нiколи не буде генетика!» А у вустах тiтки Павлини генетик i нормальна людина – одне й те ж поняття.)

Так про що це я?.. Ага, про Цезаря! Менi ще зроду не доводилося бачити такоi чудернацькоi iстоти: тiтка «намiшала» в неi стiльки генiв, що тепер i сама, мабуть, не розбереться, що й до чого.

У Цезаря морда, як у тигра, тулуб, мов у лева, лапи, як у мавпи, а хвiст, наче в бобра. Вiн спритно лазить по деревах, перестрибуючи з гiлки на гiлку, бiгае по землi i плавае у водi. Я й то не можу пiрнути так глибоко, як Цезар. До того ж вiн нявчить, наче кiт, i гавкае, мов собака. А коли розсердиться, то вигинае спину i шипить, наче в нього вкачано сто атмосфер.

Шипiв Цезар якось i на мене – коли ми бавилися i я ненароком скубнув його.

– Що ти йому зробив? – допитувалася тiтонька.

Я вiдповiв, що нiчого. І подумки втiшався, що Цезар не вмiе розмовляти. А то дiсталося б менi вiд тiтки!

Ну, з Цезарем ми помирилися швидко, бо йому без мене, як i менi без нього, не обiйтися нiяк. З ранку до вечора гасали ми з ним навколишнiм лiсом чи купалися в рiчцi, i ви подивилися б, як пiдбирали хвости всi собаки, що стрiчалися нам на дорозi! А коти вилiтали одразу ж аж на верховiття дерев.

Так що менi в тiтки дуже цiкаво!

– То чим тобi не подобаеться в тiтки Павлини? – допитуеться татко.

Не знаючи, що вiдповiсти, я опускаю голову. І тут мене виручае сама тiтка Павлина: лунае мелодiйний дзвiнок, i на вiдеофонi виникае ii енергiйне обличчя.

Я дивлюся на неi i вкотре вже думаю, що тiтка Павлина разюче схожа на татка: тi ж очi, тi ж брови й нiс, а коли щось говорить, то й губи кривляться так, як у татка. В неi i хода не жiноча: ступае так широко, що не кожен за нею й уженеться.

– Привiт! – сказала тiтка Павлина. – Ви ще тут живi?

– Живi! – озвався весело татко: вiн завжди веселiшав, коли бачив сестру. – А як поживають твоi людоiди? Скоро вийдуть на вулицю? (Тiтка Павлина билася над тим, щоб навчити квiти пересуватися.)

– Скоро, братику, скоро.