Друга планета

 – Тут погляд тiтчин зупинився на менi: – А ти чого це мов у воду опущений?

Я ще бiльше набурмосився.

– Що з ним сталося? – це вже до татка.

– Не хоче iхати до тебе! – вiдповiв насмiшкувато татко. – Йому, бач, у тебе набридло.

– І зовсiм не набридло! – вирвалося мимоволi у мене: тiтку Павлину я любив i не хотiв ii образити.

– Ви що, збираетесь послати Вiтю до мене?

– Збираемося! – вигукнув татко. – Ти ж сама про це просила!

– Нiчого не вийде! – категорично заявила тiтка Павлина. – Я лечу на Венеру.

– Ти?.. На, Венеру?.. – У татка стало таке обличчя, наче тiтка сказала: «У пекло».

– На Венеру – куди ж iще в дiдька! – почала уже сердитись тiтка Павлина.

– Але ж ми теж летимо на Венеру!

– От i добре: полетимо разом! Гуртом веселiше.

– А куди ж його дiвати? – вже зовсiм розгублено татко.

– Його? – глянула на мене тiтка Павлина. – Пошлiть у табiр до моря.

– Не хочу в табiр! – заволав я. – Не хочу до моря!

– Вiн не хоче у табiр, – «переклав» татко.

– Чую, не глуха… Ти не хочеш у табiр?

– Не хочу!.. Я там одразу втоплюся!

Тiтка Павлина деякий час дивилася на мене так, наче прикидала по думки, який з мене вийде утопленик. Потiм сказала:

– І правильно зробиш, од таких батькiв не довго й утопитися! Я теж у дитинствi не терпiла таборiв…

– Так то ж ти! – уже татко заволав.

– А в нього що: не нашi гени?.. Не згоджуйся, Вiтю, в табiр: там ти загинеш од нудьги.

– Так куди ж ти накажеш його подiти? – у вiдчаi запитав татко.

– Куди?.. – Очi тiтчинi знову зупинилися на менi, а я, вiдчуваючи, що зараз вирiшиться моя доля, боюсь i дихнути. – Ви обое летите на Венеру?

– Обое. Я ж уже тобi сказав.

– То берiть i його!

– Ур-р-ра!..

– Не стрибай, ти не цап! – каже менi татко сердито. – А хто ж там за ним наглядатиме? – Це вже до тiтки.

– А навiщо за ним наглядати? Вiн же у вас не маленький. Чотирнадцять рокiв, женити он скоро, а ви з ним, мов з дитиною!

Ну, щодо «женити», то тут тiтка Павлина не те i я дiвчат терпiти не можу! А щодо iншого, то мае рацiю: що я, маленький? Як щось помогти, так ти вже дорослий, а як летiти на Венеру…

– Замовкни хоч ти! – хапаеться за голову татко: вiн уже, мабуть, i не радий, що завiв мову про мене.

– А чому й нi? Беруть же iншi з собою дiтей! Навiть набагато менших…

– Іншi ж беруть…

– Ти можеш хоч хвилину помовчати?! – гримае татко на мене.