Друга планета

 – Так ти радиш узяти?

– Звiсно, берiть! Якщо у вас не буде часу – я за ним догляну. Зарахую до складу своеi експедицii…

Ух, яка в мене тiтка! Я ладен ii зараз поцiлувати…

– Я гукну зараз Таню, – каже, зводячись, татко.

Таня – це моя мама, i татко хоче, щоб тiтка Павлина сама iй сказала про мене. Однак тiтка не збираеться чекати на маму:

– Передай iй привiт, бо менi нiколи. До побачення на кораблi!

Тiтка зникла, екран погас. Татко все ще стоiть, перетравлюючи почуте. Потiм рiшуче махае рукою:

– Пiшли, космонавте!.

. Та не стрибай, ще побачимо, що заспiвае наша мама.

Маму застали в передпокоi – над перфокарткою для нашого домашнього робота. Робот наш, Джек, стояв перед мамою на тонюсiньких нiжках i всi своi шiсть рук тримав складеними на широкому металевому животi: вiн завжди так робив, чекаючи на перфокартку. Мама зосереджено тикала пальцем то в один клавiш, то в iнший запрограмовувала Джека на весь день.

– Привiт, Джек! – сказав я голосно: ми з роботом були великими друзями.

Джек одразу ж повернув до мене цилiндричну голiвку з величезними, як блюдця, очима – фотоелементи в них так i заблискотiли. Всерединi в нього щось загуло, затрiщало, пролунав тонкий голосок:

– Привiт, Вiтю! Сподiваюся, ти спав добре?

Вiн завжди цiкавився моiм спанням. Може, тому, що сам нiколи не спав.

– Дякую, добре. Ти знаеш, що менi снилося?

– Ви можете хоч трохи помовчати? – запитала мама з досадою. – Джек, я для кого стараюся?

Ми обое замовкли, тiльки Джек став то зсувати, то розсувати своi телескопiчнi ноги: вiн робив це навмисне, аби мене розсмiшити.

Та й важко було не розсмiятися, дивлячись, як Джек то пiднiмаеться пiд самiсiньку стелю, то опускаеться аж до пiдлоги. Я тримався, тримався i врештi не витримав.

– Нi, ви таки неможливi!

Мама доклацала перфокартку, ввела ii в покiрно пiдставлений Джеком бiк. Вiн одразу ж метнувся на кухню: готувати снiданок.

– Ну, – сказала мама, дивлячись на мене i татка, – чим я зобов’язана такому високому вiзиту?

І тут татко випалив:

– Ти знаеш, Таню, Вiтя полетить з нами!

Мама скiльки рокiв прожила з татком, а й досi не може спокiйно сприймати його звички все одразу випалювати.

І цього разу в неi аж очi побiльшали:

– Куди полетить?

– На Венеру.

– Ти думаеш, що говориш? – Обличчя мамине вiдразу взялося червоними плямами. – Брати дитину на ту жахливу планету!

– Я не дитина!..

– Замовкни хоч ти!.. Ти знаеш, що там на нас чекае? – Це знову до татка.