Виховання почуттів

Але ж, мабуть, вела вона далi, вiдчуваеш бiльшу насолоду, коли впливаеш на юрбу безпосередньо, коли бачиш, як передаються iй усi почуття твоеi душi. Така втiха не вабить Фредерiка – у нього нема честолюбства.

– Хiба? Чому б то? – мовила вона. – Трохи честолюбства треба мати.

Вони стояли при вiкнi одне бiля одного. Перед ними простиралася нiч, як безмежне темне покривало в срiбних цятах. Вперше вони говорили не про абиякi речi. Вiн навiть узнав, що iй не подобаеться, а що захоплюе; е деякi запахи, для неi болiснi, ii цiкавили iсторичнi книжки, вона вiрила в сни.

Вiн порушив тему кохання. У нiй будили спiвчуття тi страждання, що iх завдае пристрасть, а нице лукавство обурювало ii; ця душевна вiдвертiсть так пасувала правильним рисам ii прекрасного обличчя, що здавалося, нiби мiж ними е певна взаемозалежнiсть.

Інодi вона всмiхалася, на мить зупиняючи на ньому свiй погляд. Тодi вiн вiдчував, як цей погляд проникае йому в душу, неначе яскраве сонячне промiння, що до самого дна пронизуе воду.

Вiн кохав ii без якоiсь потаемноi думки, не сподiваючись на взаемнiсть, кохав до нестями; i в цьому нiмому захопленнi, схожому на порив удячностi, йому хотiлось би вкрити ii чоло зливою поцiлункiв. Тим часом якась внутрiшня сила нiби пiдiймала його над самим собою; то було прагнення самопожертви, потреба негайно довести свою вiдданiсть, прагнення тим сильнiше, що вiн не мiг його вгамувати.

Вiн не поiхав разом з iншими гостями, Юссоне також. Вони мали повертатися в екiпажi; кабрiолет уже стояв бiля ганку, коли Арну пiшов до саду нарвати троянд.

Вiн зв'язав букет ниткою; а що стебла були завдовжки неоднаковi, вiн подлубався в кишенi, повнiй всiляких папiрцiв, витяг одного навмання, загорнув квiти, скрiпив iх грубою шпилькою i розчулено пiднiс дружинi.

– На, моя дорога, i вибач, що я забув про тебе!

Вона скрикнула: шпилька, недбало ввiткнута, уколола ii, i вона пiшла до себе в спальню. На неi очiкували з чверть години. Нарештi вона вийшла, пiдхопила Марту i швидко сiла в екiпаж.

– А букет? – спитав Арну.

– Нi, нi! Не варто про нього турбуватися.

Фредерiк кинувся за квiтами; вона гукнула навздогiн:

– Вiн менi не потрiбний!

Але вiн хутенько принiс букет i сказав, що знову загорнув його в папiр, бо квiти валялися долi. Вона засунула iх за шкiряний фартух навпроти сидiння, й екiпаж рушив.

Фредерiк, сидячи поруч неi, помiтив, що вона страшенно тремтить. Згодом, коли переiхали мiст, Арну повернув лiворуч.