Консуело

Його всiляко розважали, задаровували iграшками, намагаючись зробити йому приемнiсть, але все це наганяло на нього тiльки ще бiльшу тугу. Нарештi вирiшили не перешкоджати бiльше його схильностi до навчання. І дiйсно, дiставши можливiсть задовольнити свою пристрасть, вiн трохи пожвавiшав. Але його тиха, млява меланхолiя змiнилась якимось дивним збудженням, яке перемежовувалося нападами туги. Здогадатися про причини цiеi туги й запобiгти iм було неможливо. Так, наприклад, побачивши жебракiв, вiн заливався слiзьми, вiддавав iм усi своi дитячi заощадження, дорiкаючи собi й засмучуючись, що не може дати бiльше.

Якщо на його очах били дитину або грубо обходились iз селянином, вiн так обурювався, що це закiнчувалось або непритомнiстю, або конвульсiями, що тривали кiлька годин. Усе це говорило про його добре серце й високi душевнi якостi. Але навiть найпрекраснiшi якостi, доведенi до крайнощiв, перетворюються на вади або роблять людину посмiховиськом. Розум маленького Альберта не розвивався паралельно з почуттями й уявою. Вивчення iсторii захоплювало, але не просвiщало його. Слухаючи про людськi злочини й несправедливостi, вiн завжди якось наiвно хвилювався, нагадуючи того короля варварiв, який, слухаючи розповiдь про страждання Христа, вигукнув, розмахуючи списом: «Якби я був там зi своiми воiнами, цього б не трапилось: я порубав би тих злих евреiв на тисячi шматкiв!»

Альберт нiяк не хотiв прийняти людей такими, якими вони були колись i якi вони й нинi. Вiн звинувачував Бога в тому, що не всi люди створенi настiльки ж добрими й жалiсливими, як вiн сам.

І от завдяки своiй велелюбностi вiн став, сам того не завважуючи, безбожником i мiзантропом. Не в змозi зрозумiти те, на що сам вiн не був здатний, Альберт у вiсiмнадцять рокiв, немов мале дитя, виявився нездатним жити з людьми й вiдiгравати в суспiльствi роль, що накладаеться його становищем. Якщо в його присутностi хто-небудь висловлював одну з тих егоiстичних думок, якi кишать у нашому свiтi й без яких вiн, мабуть, i не мiг би iснувати, Альберт, не рахуючись нi зi становищем цiеi особи, нi з тим, як до неi ставиться його родина, вiдразу вiддалявся вiд неi, й нiщо не могло змусити його бути з нею хоча б просто чемним. Вiн оточував себе людьми iз простолюду, обiйденими не тiльки долею, але часто й природою. Дитиною вiн сходився тiльки з дiтьми бiднякiв, особливо з калiчними й дурниками, з якими всякiй iншiй дитинi було б нудно й вiдразливо гратися.