Консуело

Навпомацки, навшпиньках пiднялися вони ветхими звивистими дерев'яними сходами, що ведуть на дах, i, всiвшись на терасi, завели розмову пошепки, перериваючи ii поцiлунками; цей шепiт, немов таемничий вiтерець або лепет духiв, якi пурхають попарно в туманi, ширяе щоночi над химерними, немов червонi чалми, димарями венецiанських будинкiв.

– Як? Ти чекала мене досi, моя бiдолашечка? – прошепотiв Андзолето.

– Але ж ти обiцяв, що прийдеш розповiсти менi про свiй сьогоднiшнiй виступ! Ну, говори, говори ж скорiше, чи добре ти проспiвав, чи сподобався, чи аплодували тобi, чи одержав ангажемент?

– А ти, моя добра Консуело, скажи, ти не гнiвалася на мене за тривалу вiдсутнiсть? Не дуже втомилася, чекаючи на мене? Не промерзла на цiй терасi? Чи вечеряла ти? Не дуже турбувалася? Не сварила мене? – розпитував свою подругу Андзолето, вiдчувши докори сумлiння за такоi довiри й лагiдностi бiдноi дiвчини.

– Анiтрошки, – вiдповiла вона, невинно обiймаючи його за шию. – Якщо я й гнiвалася, то не на тебе. Якщо втомилася, якщо змерзла, то я вже про все це забула, адже ти зi мною.

Чи вечеряла я? Далебi, не знаю! Чи турбувалася? И не думала! Чи сварила тебе? Нiколи в життi!

– Ти просто ангел, – сказав Андзолето, цiлуючи ii. – О моя розрадо! Якi жорстокi й пiдступнi iншi серця!

– Що ж трапилося? Чим так засмутили «сина моеi душi»? – вигукнула Консуело, вплiтаючи в милу венецiанську говiрку смiливi та жагучi метафори своеi рiдноi мови.

Андзолето розповiв про все, що сталося, навiть про свое залицяння до Корилли, i особливо докладно зупинився на ii кокетливому дражнiннi.

Але вiн розповiв усе це по-своему, передаючи тiльки те, що не могло засмутити Консуело: адже вiн не хотiв зраджувати й не зрадив ii, i все це було майже цiлковитою правдою. Однак iснуе одна сота частка правди, що ii нiяке судове слiдство нiколи не змогло виявити, у якiй жоден клiент нiколи не зiзнався своему адвокатовi й до якоi жоден суддя не добирався iнакше, як чисто випадково, тому що саме в цiй невисвiтленiй невеликiй кiлькостi фактiв або намiрiв i криеться привiд, причина, мета – словом, ключ усiх тих гучних процесiв, де захист рiдко бувае на висотi, а вирок рiдко бувае справедливий, хоч як палко ллються промови ораторiв, хоч якi холоднокровнi суддi.

Щодо Андзолето, нема чого й говорити, про якi своi грiшки вiн змовчав, якi палкi вiдчуття, пережитi перед публiкою, вiн висвiтлив зовсiм iнакше, а про своi страх та хвилювання у гондолi вiн i зовсiм забув згадати.