Консуело

Найiмовiрнiше, вiн зовсiм нiчого не сказав про гондолу, а своi влесливi милi речi на адресу примадонни зобразив у виглядi дотепних глузувань, завдяки яким вiн урятувався вiд небезпечних тенет пiдступноi жiнки, умудрившись притому не розгнiвати ii. Але, запитаете ви, мила читачко, навiщо, не бажаючи й не маючи можливостi розповiсти про все так, як воно було насправдi, тобто про найсильнiшi спокуси, перед якими вiн устояв тiльки завдяки розсудливостi й умiлому поводженню, – навiщо, повторюю, було цьому юному хитруновi будити ревнощi в Консуело? Ви задаете це запитання, панi? Так хiба ви самi не розповiдаете коханому або, скажiмо, обраному вами чоловiковi про всiх своiх шанувальникiв, яких ви вiднадили, про всiх його суперникiв, якими ви пожертвували, – i не тiльки до замiжжя, але й потiм на всiх балах, учора ще, навiть сьогоднi вранцi?! Послухайте, панi, якщо ви гарнi, у чому я не сумнiваюся, можу поручитися головою, що ви чините так само, як Андзолето, i робите це не заради вигоди, не для того, щоб терзати ревниву душу, не для того, щоб iще бiльше запишався той, кого ви любите, але просто тому, що приемно мати бiля себе iстоту, якiй можна розповiсти все це, начебто виконуючи свiй обов'язок, i, сповiдаючись, похвастатися перед своiм духiвником.

Тiльки вся рiч у тiм, панi, що ви при цьому розповiдаете майже все, замовчуючи яку-небудь дрiбницю, – про неi ви нiколи не згадаете, – той ваш погляд, ту посмiшку, якi й викликали зухвале освiдчення самовпевненого нахаби. От цим поглядом, цiею посмiшкою, цiею дрiбницею саме й була гондола, про яку Андзолето, з насолодою переживаючи знову весь захват вечора, забув розповiсти Консуело. Маленька iспанка, на щастя для неi, ще не знала ревнощiв: це гiрке, похмуре почуття властиве душам, якi вже багато страждали, а Консуело була досi так само щаслива своею любов'ю, як i добра. Єдине, що справило на дiвчину найсильнiше враження, – це втiшний, але суворий вирок, виголошений шановним маестро, професором Порпорою, ii обожнюваному Андзолето. Вона змусила юнака ще раз повторити слова вчителя й, пiсля того як вiн знову точно передав iх, довго мовчала, глибоко замислившись.

– Консуелiно, – мовив Андзолето, не звертаючи великоi уваги на ii замисленiсть, – стае щось дуже прохолодно, ти не боiшся застудитись? Подумай, люба, адже все наше майбутне залежить од твого голосу – бiльше навiть, анiж од мого.

– Я нiколи не застуджуюся, – вiдповiла вона, – а от тобi холодно у твоему чудовому костюмi. На, закутайся в мою мантилью.