Консуело

Вiн чув, що спiвачка весело й з фiлософською iронiею ставиться до зради графа i його помсти, що вона дiстала блискучу пропозицiю вiд Італiйськоi опери в Парижi й чекае тiльки провалу своеi суперницi, в якому, очевидно, впевнена, а поки що регоче та знущаеться iз нездiйсненних мрiй графа та його наближених. Андзолето вирiшив обеззброiти цього страшного ворога, дiючи лукаво та з обережнiстю; i ось одного разу, вирядившись i надушившись, вiн вирушив до неi пiсля полудня, у ту годину, коли у венецiанських палацах пануе тиша, всi вiдпочивають i вiдвiдини вельми рiдкi.

Роздiл 16

Вiн застав Кориллу саму в ii чарiвному будуарi, вона дрiмала на кушетцi в надзвичайно вишуканому неглiже, як говорили в тi часи. Але при денному свiтлi Андзолето не мiг не помiтити, як змiнилось ii лице: не так уже легко, мабуть, ставилася вона до iсторii з Консуело, як це стверджували ii вiрнi шанувальники.

– А, це ти, шалапуте? – вигукнула вона, жартiвливо поплескуючи його по щоцi й роблячи знак служницi пiти й зачинити дверi. – Ти знову з'явився зi своiми солодкими речами? Чи не думаеш переконати мене, що ти не найпiдступнiший iз усiх шанувальникiв i не найпролазливiший iз усiх шукачiв слави? Ви, мiй прекрасний друже, найсамовпевненiший iз чоловiкiв, якщо припускаете, що ваше раптове зникнення пiсля таких нiжних освiдчень хоч краплю засмутило мене.

– Доба! Та це страшенно багато! – вiдповiв Андзолето, цiлуючи вище лiктя сильну, повну руку Корилли. – Ах, якби я мiг повiрити цьому, як би я запишався! Але я чудово знаю, що, якби я був настiльки легковiрний i сприйняв за чисту монету те, що ви менi говорили…

– Те, що я говорила, раджу забути.

– Хiба це погано – не бажати плазувати перед людьми, коли вони в милостi, i прийти до них iз любов'ю й вiдданiстю, коли вони…

– Докiнчуй! «Коли вони в опалi»? Це дуже великодушно й зворушливо iз твого боку, мiй прославлений друже! – І Корилла, вiдкинувшись на чорну атласну подушку, залилася рiзким, дещо робленим смiхом.