Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці

Той заспокоiв хлопця:

– Веди, синку, хоч свинку, аби тобi мила.

Іванко смутно подивився i на свою матiр. Вона пiдбадьорила:

– До чужого рота не приставиш ворота. Най собi говорять.

Свинка-Парасинка дрiботiла мовчки. А як тiльки стала з молодим на бiлий рушник, свиняча шкура з неi спала. Іванко дивився на свою наречену й не мiг надивитися.

Коли верталися додому, люди чекали на вулицi, аби ще збиткуватися. Але як побачили красну Парасинку, то лише повитрiщали очi.

Багацький син Василь вiд заздрощiв не спав по весiллю п’ять днiв i п’ять ночей.

Йому б теж оженитися, бо вже мiг за один раз горнець чиру з’iсти, та до якоi дiвки не пiде, всюди дiстане в руки печеного гарбуза.

Шостого дня узяв торбу грошей i подався до попа.

– Панотчику любий, я прийшов до вас сватати.

– Кого?

– Вашу льоху.

Пiп дуже здивувався:

– Нащо тобi, блаженному, женитися? Служи лiпше Богу: запалюй i гаси у церквi свiчки. Ти для цього добрий…

– Панотчику, я буду то робити, але видайте за мене свою льоху, – наполягав багацький син i висипав з торбини на стiл цiлу купу бринькачiв.

 – Той лайдак Іванко, адiть, пiшов до шлюбу з миршавим поросям, а вернувся з жiнкою, як сама царiвна! Та вiн собi засватав у бiдного сусiда. А як я пiду до шлюбу з попiвською льохою, то вернуся iз такою жiнкою, як сама цариця!

Пiп довго чухав потилицю, а потiм згрiб золотi в шухляду i погодився:

– Ну, коли на те Господня воля, то най буде. Сватай…

У недiлю зранку на подвiр’i багача вже вигравали десять музик.

Молодий ледве вивiв iз краника льоху, обв’язав ii кольоровими биндами, повiсив iй на шию дорогi корали i встромив у вуха золотi ковтки. Льоха нiяк не хотiла йти. Василь кричав на неi:

– Як не пiдеш по добрiй волi, то пiдеш по неволi…

Аж чотири парубки морочилися з льохою i витрутили якось за ворота.

Василь, такий гордий, що й через бороду не плюне, iшов за музиками, а поруч легенi сiпалися з льохою – вже й попереки у них поупрiвали.

– Ади, парубок, як запорток! – смiялися люди.

– Не було би у попа свинi, а в багача – Василя, то не було би i весiлля!

– Та гойкай, Василю, най чуе все село, що ти женишся!

А той, задерши голову, як цiсарська кобила, i видiти нiкого не хотiв.

– То не береться моiх вух! – казав лише для себе.

Та дiйшли до церкви. Льоха почала чухатися об одвiрок i нiзащо не хоче ставати на бiлий рушник. Парубки схопили ii – хто за хвiст, а хто за вуха – потягли силою. Василь чекав, аби з льохи спала свиняча шкура.