Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Пан та прикажчик

Був такий пан ще за крiпацтва i жив самотньо, нежонатий, значить, а скупий такий, що не доведи Господи! Був у нього прикажчик – собака, звiсно, нiхто його не любив, люди, значить, не любили, а пан так i душi в ньому не чув. Бо, як кажу, був вельми скупий, i на свiтi такого не було, а прикажчик знав це добре, та як i не знать? – всi знали! І так було робить: пошле його пан купити що-небудь, от вiн заплатить там золотий, чи що, i вже всякому видно, що золотий коштуе, самому пановi, от же вiн йому ще й здачi копiйок двi чи три дасть, i так в усьому! Свое хазяйство нищить, а йому догоджа, – видно, що вже була в нього якась думка.

От i добре, проходить так, може, рокiв з п'ятнадцять, чи й бiльше, а вiн все догоджае, а вiн все догоджае, а пан все бiльше й бiльше любить його, бiльше йому ввiряеться; дiйшло до того, що все свое хазяйство на руки йому передав, усе довiрив. От i приходить раз прикажчик той до пана: так i так розповiдае йому, – те так зробив, а з тим так вчинив. А пану як маслечком по душi, так-то йому любо все те слухать. Так ото ж вислухав вiн та й каже:

– Знаеш що, Іване чи Петре (як там назвав його), ти в мене найвiрнiший i найрiднiший чоловiк, бо рiднi в мене нема, знайомi добра не зичать, люди всi норовлять тiльки для себе, – один ти в мене найкращий, я вже з тобою вiк не розстанусь i тепер хочу, щоб ти зi мною i чай пив, i обiдав.

А прикажчик йому в пояс.

– Дякую, – каже, – за вашу велику ласку, тiльки спасибi, не можу я чай пити й обiдати.

– Чому? – питае пан.

– Не iм я, – каже прикажчик, – i не п'ю зроду.

Здивувався пан, не вiрилось йому. А прикажчик все свое:

– Не iм i не п'ю зроду!

Пройшло там скiльки часу, думае пан про прикажчика, розпитав би й людей, щоб переконатися, та знае, що нiхто правди не скаже. Пробував по дню, по два очей не спускать з прикажчика, а прикажчику байдуже, не iсть, не п'е, та все стараеться. Переконався пан i в цьому.

– Як же ти так живеш? – питае якось прикажчика. – Умерти ж можна.

– Чого ж тут умирать? – каже прикажчик. – Я таку штуку знаю, що всякий може вiдвикнуть iсти.

– Справдi?! – зрадiв пан. – Так вiдучи й мене, коли можна; а то як подумаю я, скiльки-то воно виходить на ту iжу, трохи не карбованець у день, а як iнодi гостей нанесе, то й трьома не обiйдешся!

– Що ж, – каже прикажчик, – я iз великим задоволеннем, аби тiльки захотiли.

– Та як же не хотiть, помилуй! – каже пан. – Коли ж ти мене вiдучиш? – питае.