Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Аж ось один пан побачив на столi папери й почав iх читати всьому панству, а в паперах тих написано, що все рухоме й нерухоме заповiдаеться дорогому прикажчиковi. Всi пани добре знали, що справдi прикажчик його був такий, що й рiднiшого не треба, i почали тодi заспокоювать.

– Усе, усе буде йому, не турбуйтесь.

А пан полежить, полежить та й знову показуе пальцем на прикажчика, то панство знов-таки свое:

– Не турбуйтесь, не турбуйтесь: все йому буде, все.

Полежав пан день та й Богу душу вiддав.

Плаче прикажчик, поховавши пана, а пригощае все панство, що поз'iжджалось; пани вже не цуралися прикажчика, що мужик, бо таким же паном став, а може, ще й багатшим. От таке-то!

Перекотиполе

Два парубки ходили на Басарабiю заробляти грошей i одного лiта заробили по двадцять карбованцiв, – та й iдуть уже додому. А один був дужчий од того другого та й думае собi: «Ану, вб'ю його та вiзьму тi двадцять карбованцiв, то буде вже сорок». Та й каже своему товаришевi: «Ходiмо, брате, осюдою: тут е слобiдка, а в тiй слобiдцi люди менi знайомi».

Той i послухавсь.

Зайшли вони в такий степ, що нiчого не видко, тiльки небо та земля. Тодi цей парубок i каже: «Оттепер я тебе зарiжу!» Та й почав давити, зваливши. А той каже: «Пiдожди, пане-брате, хоч попрощаюсь!..» А цей каже: «З ким же ти, вражий сину, будеш прощатися, що тут нiкого немае?» А той таки просить його: «Не рiж, поки хоч попрощаюся з Божим свiтом».

Та глянув по степу, – коли це котиться перекотиполе. Так вiн тодi й каже: «Прощавай, перекотиполе! Та гляди: будеш менi свiдок». Ото сказав це та й лежить i не борониться. А той наче трошки злякавсь, а потiм думае собi: «Чого менi бояться? Вiн до бур'янини говорив… Де вже вона кому скаже!» Ото й зарiзав; узяв у його тi двадцять карбованцiв та й iде додому.

Приходить додому, – тут стали його питаться: «А той же де парубок, що з тобою туди ходив?» Вiн каже: «Зостався там, каже: не маю чого додому поспiшаться, – лучче зостанусь, то, може, ще що зароблю».

Ото це сказав, а люде йому й повiрили.

Ото цей парубок у м'ясницi оженивсь, потiм на святках поiхав iз жiнкою до ii батька. Їдуть вони полем, аж котиться перекотиполе. Вiн побачив його, зараз i здумав те, що той прощавсь iз перекотиполем, та й засмiявсь. А жiнка й почала його допитуваться: «Чого ти засмiявсь, чоловiче?» Вiн каже: «Так собi».