Мертве царство: Казки про мерців, упирів, привидів

Молодий король був нежонатий i дуже зрадiв дiвчинi. У свiтлицi, куди увiйшли, вiдкрив усi вiкна. Молодий витязь рушив у дорогу з конем-татошем, якого вiн дiстав разом iз кантарем. А дiвка, як тiльки зосталася сама, знову обернулася на вовка, який вискочив у вiдчинене вiкно i наздогнав хлопця.

Тепер уже молодий царевич мав молоду царiвну. Разом iз добрим вовком вiн радо поспiшав до скляноi гори.

Раз лишень вовк каже:

– А правда, царевичу, добре, якби зоставсь у тебе й кiнь iз кантарем? Будеш мати iх. Я обернуся на коня, i вiддаси мене королевi скляноi гори.

Тiльки попроси його, аби мене одразу не прив'язував, бо якщо прив'яжуть, то там уже й залишуся.

На татошi, що постав iз вовка, хлопець вибрався на скляну гору й передав королевi чарiвного коня з кантарем, а сам дiстав вiд нього потя й клiтку. З великоi радостi легiнь забув сказати, аби татоша спочатку держали неприв'язаним. І що там довго говорити – коня прив'язали! Та вiн доти смикався, мотав головою, доки не зiрвався, а тодi побiг у поле, там став знову вовком i догнав царевича.

– Видиш, видиш, – почав докоряти, – казав я тобi, що маеш робити, а ти забув за мене попросити, i я ледве зiрвався iз прив'язi.

– Пробач менi, добрий вовче, то сталося з великоi радостi. Я дуже тобi вдячний. А тепер менi скажи, чим можу заплатити за твою вiрну службу та добрi дiла?

– Много не прошу. Раз на рiк закликати мене на гостину. Тодi подаруеш менi дев'ять овець.

– Дуже мала вiддяка. Вiд себе я мiг би дати бiльше.

– Айбо не забудьмо i про те, що показуе нам час, – нагадав добрий вовк.

 – Вiдколи ми мандруемо, минули не три днi, а цiлi три роки. Скажу тобi дещо i про твоiх братiв. У тому мiстi, через котре будеш проiжджати, твоiх братiв як боржникiв замкнули у темницю i хочуть повiсити. Ти можеш врятувати iх, i будете разом вертатися додому, але по дорозi вони тебе уб'ють – самi понесуть няньковi радiсну новину. Словом, май розум при собi.

Хлопець ще раз подякував вовковi, й вони розiйшлися.

Завертае царевич у мiсто i видить, що старшого й середущого братiв уже ведуть на шибеницю.

Ой, пожалiв iх хлопець та й виплатив борги. Потiм кожному з братiв купив красного коня, i всi трое рушили додому. Та справдi, в дорозi старшi брати вбили молодшого царевича i закопали пiд деревом. А царську доньку, котру хлопець вiз iз чужини, татоша i потя забрали iз собою.

Але з того часу дiвка не говорила, татош не iржав, потя не щебетало – i кров не капала iз дзьоба. Слiпого царя нiхто не мiг вилiкувати.