Біблійні казки: Казки та легенди про святих

Стоiть, та такий вам красний та гарний, – саме як у нашiй церковцi на райських дверях. Ви ж його бачили? От, так вiн i виглядав. У руцi вогняний меч, а очi так i сиплють iскрами.

Бачить чортисько, що не так-то легко добратися до тiеi коробки. Але на те ж вiн i Люципер, щоб утяти добру штучку.

Причесав собi пекельний красень гриву, загладив глинкою патлате волосся, закрив рiжки зачiскою, взяв, нарештi, кострубатий кiнчик хвоста пiд пахву та й почимчикував до мiсця з коробками. Ставши перед ангелом-сторожем, уклонився йому двiчi чемненько, зашарудiв копитом i закумкав солодко:

– Здоровi були, добродiю ангеле.

Давно не бачив вас. Аякже, давно!.. І як-то скоро минае час, i не повiриш…

А ангел Божий стоiть нерухомо у своiй святостi, та й не в той бiк. Де ж там йому, небесному, слухати, що верзе чортисько. Та ще й розмовляти з дiдчим насiнням. А той, бачте, – чортiвська вдача – немов i не помiчае нiчого i цокотить далi, як добрий кум:

– Що там чувати у вашому раю? Все гаразд? А ваш Господь Бог? Здрiмнув, бачу… Ну-ну, я тихесенько.

Не лякайтесь… Аякже, давно не бачилися. Та ви, добродiю, знаете. Роботи дома доволi, на наймитiв годi спускатись. А час не стоiть. Аякже… Та розкажiть, будь ласка, що там коло вас?

Отак-то прикочувався хитрун-чортяка. Та й нiяк його вiдчухрати. А вiн i не чекае вiдповiдi, а тiльки закидае лестощами, та так вам жваво-жвавiсiнько, як найпрудкiша баба-цокотуха.

Нарештi надокучило Божому сторожевi слухати чортiвських теревенiв. Вiн повiв по ньому гостро своiм небесним поглядом i звелiв:

– Вiдкоснись, бiсе, до свого пекла!

Та й вiдвернувся у святiм обуреннi вiд бiсового батька.

Того тiльки й ждав Люципер. Чкурнув одну коробку, та й – гай, дременув у свое пекло…

Так i зупинився на своему дiдчому престолi. Гукнув з усiеi сили на всю гаспидську потвору, засвистав на все пекло, аж кипуча смола в котлах спалахкотiла, а пiнявi вогнi бризнули iскрами. Понабiгало того чортiвського кодла роями. А вiн звелiв собi нанести бруду з пекельноi калюжi, в якiй купався кожного дня, – бачте, глини там нема – розтопленоi смоли i вiковiчного дiдчого гною.

Закурив люльку, – вiн ii при роботi все любив, – посмоктав здорово разiв стiльки з неi, аж пiна випорснула на кiнчиках пащi. Потiм плюнув разiв зо два в долонi, аби гаразд iшла робота, затер слину руками i ну творити собi гаспидського пiдданого.

Вимiсив болото нагусто, змiшав з ним смiття зi всiх пекельних закуткiв, – i тiсто було готове.