Казки про богатирів та лицарів

Мене сватав Поганин, але нянько не вiддав мене за таку потвору. Поганин розсердився i пригрозив, що бiльше не смiе на мене сонце засвiтити, а я не смiю на сиру землю ступити, бо iнакше вiн мене вкраде. І викрав мене вiд чоловiка, того i того принца.

– Скiльки ви жили разом? – розпитуе хлопець.

– Пiвтора року.

– А чи була у вас дитина?

– Був хлопчик.

– Скiльки йому було мiсяцiв, коли змiй вас викрав?

– Три мiсяцi.

Далi ii запитав, як зовуть того принца, що був ii чоловiком. Вона вiдповiла, i тодi хлопець вигукнув:

– Ти – моя мама, а я – твiй син!

– Неправда.

– Чому?

– Бо моему хлопчиковi було би тiльки дев’ять рокiв, а ти вже хлопчисько…

– Мамко, я рiс, як iз води… Я твiй син!

Тодi вона каже:

– Нахилися. Мiй син мав на головi три золотi волоски.

Хлопець нахилився, а вона побачила в нього на головi тi три волосини i знову зомлiла.

Хлопець пiдняв ii з землi, вона отямилася, i дуже радiе, обнiмае сина, цiлуе…

Приготувала швидко iсти, пити. Сiли й гостяться.

Та мати згадала:

– Ой синочку, ми веселимося, а опiвночi змiй-Поганин повернеться, якби тебе не знайшов!..

– Мамо, про це нема що говорити. Вивiдайте, де у нього сила. Вiн мусить мати ще якусь окремiшню силу. Тепер я пiду геть, а через три доби навiдаюся знову.

Сiв на чобота, подумав, куди полетiти, i знявся у повiтря. Летить попiд хмари i чуе десь у них таку прекрасну музику, що аж серце млiе. «Неси мене туди, де та музика», – подумав вiн, i чобiт тоi ж митi полетiв крiзь хмари.

Глянув хлопець – перед ним будинок на дванадцять поверхiв. Вiн вiдчинив дверi. Дивиться – в кiмнатi горить свiтло, посерединi стоiть широке лiжко, в ньому три дiвчини сумненько гусляють. Поклонився:

– Добрий вечiр, сестри!

– Доброго здоров’я тобi, легiню!

– Чи я би мiг у вас заночувати?

– Ночуй, але з умовою, що до другоi кiмнати не заглянеш. Якщо туди ступиш, то там залишишся навiки. Бачиш, i ми не смiемо з цього лiжка встати: якби рушилися з мiсця, був би нам кiнець.

– Та хто ви такi?

– Наш нянько – Поганин. Вiн закляв нас так, що мусимо сидiти на лiжку, доки не знайдеться якась людська душа, котра переночуе в цiй вежi три ночi. Лише рано-вранцi, на полудень та ввечерi ми можемо встати на якусь чверть години.

Дали дiвчата хлопцевi вечерю i полягали спати: вони – на одному залiзному лiжку, а вiн – на другому. Спить як мертвий, та увi снi чуе:

– Вставай, принце, бери свою шаблю i рушницю i бiжи до другоi кiмнати.