Казки про богатирів та лицарів

Далi подумав, що най буде королем найменший, Мирко, бо вiн наймудрiший. А потiм йому забаглося передати державу середущому.

Та дарма було королевi сушити собi голову, бо на його державу напав цар-песиголовець iз величезним вiйськом. Дикi песиголовцi перебили воiнiв, спустошили краiну, а бiлу челядь i дiтей забрали у полон.

У цiй страшнiй вiйнi й сам король загинув. Врятувалися лише його сини, бо вони мечами прорубали собi вихiд крiзь вороже вiйсько й поховалися у лiсi. Правда, конi пiд ними попадали пострiлянi, але хлопцi живi, здоровi зосталися.

Заходили все глибше i глибше у лiс, а як уже не могли йти, бо iх застала нiч, посiдали на траву й поснули. Коли пробудилися, сонце вже було високо. Вони почали радитися, що тепер робити. Лишилися самi – нi няня, нi мами, нi домiвства, нi держави.

Дорадилися, що йдуть далi лiсом. Пiшли i натрапили на стару дорогу. А лiсовi кiнця-краю не видко. Все дикiший, густiший, страшнiший.

Аж ось дiйшли на таке розпуття, де дорога розходилася на три боки.

Посiдали собi, вiдпочили, i старший брат сказав:

– Тут треба розлучитися, бо iнакше не вийдемо з лiсу.

Вирiшили, що старший пiде правою дорогою, середущий – середньою, а найменший – лiвою. Тут, на розпуттi, стояв старий дуб, набагато вищий вiд усiх дерев у лiсi. Старший брат глянув на дуба:

– Давайте вашi бiлявчата (хустинки)!

Узяв вiд них хусточки, вилiз на самий верх i там прив’язав.

– Браття, будемо блудити по бiлому свiту, та хто iз нас зостанеться живий, най усе подивиться на дуба.

Чия хусточка буде бiла, той живий i здоровий. А чия буде у кров’янiй барвi – той потрапив у бiду, i тому треба спiшити на помiч.

Розлучилися брати i рушили кожний своею дорогою. Як блудили старшi, не будемо тепер говорити. Розкажемо, що сталося з найменшим.

Мирко довго йшов через лiс i вийшов на галявину. А серед галявини стояв замок, де не було живоi душi. Але хтось недавно був, бо все стоiть в порядку, на своему мiсцi. Блудячи по палацу, трапив Мирко i до iдальнi, де на широкому столi лежала всяка добра iжа й напоi.

Полiчив Мирко тарiлки – обiд на дев’ятьох, але якiсь завеликi порцii.

Чуеться, що страви парують, а нiде нiкого. Почекав, обдивився й сiв собi до столу. Наiвся, напився. Побачив постелi – i iх було дев’ять – та й лiг собi трохи вiдпочити.

Та не встиг полежати, бо надворi щось так згримiло, аж мури затряслися. Схопився Мирко, побiг до вiкна, дивиться – коло брами стоять дев’ять розбiйникiв.