Казки про богатирів та лицарів

Кiнь обернув хлопця на мiтлу i порадив так:

– Скачи у сiни, сядь там в кутку i сиди тихенько, доки служниця не кине тебе до комори. Тодi хапай iз полицi найбруднiшу пляшку i тiкай сюди.

Мiтла поскакала й стала собi в кутку. А служниця уздрiла ii i кинула в комору. Тридцять Перший одразу схопив найбруднiшу пляшку й пустився до моря. Там обернувся чоловiком, сiв на коня i – до царя.

Тим часом пляшка стала з дiаманту, а у нiй заграв сонячний напiй. Цар пив i пив, а пляшка була повна.

Тридцять Перший знову жив у великiм гонорi, а старший брат вiд заздрощiв аж сохнув.

– Мiй брат нахвалявся, що може принести i пташку-вiщунку!

Покликав цар до себе Тридцять Першого i наказав йому:

– Принесеш пташку-вiщунку або станеш коротшим на голову!

Пiшов хлопець, засмучений, до свого коня.

– Не плач, легiню. У баби-чарiвницi буде така пташка.

Перелетiли море, кiнь обернув хлопця на мурашку i пояснив:

– Залiзь пiд лiжко баби та чекай, доки не засне. Як вiд ii хропiння буде трястися хата, хапай зi стiни клiтку з пташкою i тiкай до мене.

Тридцять Перший добре запам’ятав пораду. Вiн залiз пiд лiжко, а коли баба почала хропiти, що аж хата тряслася, схопив золоту клiтку iз пташкою-вiщункою i дременув до моря. Сiв на коня i прилетiв до свого царя.

За пташку-вiщунку цар ще бiльше полюбив Тридцять Першого. А старший брат мучився вiд заздростi, що аж помирав. Пiшов знову до царя i каже:

– О ясний царю, мiй брат похвалявся, що вiн може тобi привести таку файну дiвчину, якiй пари немае на свiтi.

Цар ще не був одружений i дуже хотiв мати вродливу жiнку. Покликав легiня i погрозив йому:

– Як не приведеш менi таку дiвчину, якiй пари немае на свiтi, то твоя бiдна голова заплаче.

Пiшов Тридцять Перший до свого коня.

– Що маю робити? Де знайду таку дiвчину?

– Не гризися, – мовив кiнь. – Іди й скажи царевi, аби дав тобi шовкового полотна, золотих перснiв, дiамантових ковткiв, коштовних намист i срiбний корабель.

Цар дав Тридцять Першому все, що той попросив.

На срiбному кораблi хлопець поплив зi своiм конем по синьому морю. Пливли три днi й три ночi, а вiдтак причалили до Зеленоi землi. За порадою коня, хлопець порозвiшував на щоглах шовковi полотна, поначiпляв, де тiльки мiг, золотi перснi, дiамантовi ковтки, коштовнi намиста. Сам сiв i чекае.

На березi з’явилася така файна дiвчина, якiй пари не було у свiтi. На сонце – i то можна було дивитися, а на неi – нi.