Казки про богатирів та лицарів

Летiли день, тиждень, два тижнi й прилетiли до його краiни.

Принц старшу сестру видав замiж за бабиного внука, що з ним учився в школi, i подарував йому свою державу. Середущу сестру вiддав за сусiднього короля. Сам узяв молодшу, що була йому суджена, i лишив собi краiну Зеленого витязя i дiвоцьку.

Мати й батько жили з ним щасливо, доки не повмирали.

А казка – небилиця, та най нашим ворогам лисiе потилиця.

Я сiв на потак – порахуйте, чи не так.

На Чорну Полонину

Жив раз преславний цар. Вiн славився багатством i сильною державою, але найбiльше – своiми синами.

Виховав таких трьох хлопцiв, що рiвних iм нiде не було. Хлопцi росли у дисциплiнi: кожне слово нянька було для них законом. Цар i його сини дуже любили полювати. Все iх життя минало на вловах. Знали всi лiси, всяку звiрину. Хоч i велика була iх держава, та в кожнiй закутинi вони вже полювали.

Айбо в одному краi стояла висока-висока гора, вкрита по боках лiсом. Верх ii називався Чорною Полониною.

Тут ще нога людини не ступала.

І сам цар сюди не пiднiмався.

– Няньку, пiдемо раз на Чорну Полонину! – просили сини.

– Доки я живу й пiсля моеi смертi не смiете туди йти!

– Чому?

– Не питайте. Я не дозволяю!

Минув якийсь час, i хлопцi знову почали просити. Цар ще грiзнiше заказав iти на полонину.

Царевичiв дуже зацiкавило, що там може бути? Але за життя свого нянька не насмiлювалися йти, аби подивитися.

Минав рiк за роком. Помер старий цар. Поховали хлопцi свого батька. Та як вернулися додому, не сiли порадитись, як вести державу, а одразу рушили на Чорну Полонину.

Першi днi не бачили нiчого особливого. Бродили день i нiч лiсами, але нiде нiякоi звiрки. Нiби все тут вимерло.

Змучились, дурно ходячи, i посiдали вiдпочити. Старший каже:

– Браття, розiйдемося у три боки, так бiльше побачимо. Але далеко не ходiм, аби було чути, як хто з нас гукатиме.

Почали розлучатися.

– На всiляку дурницю не пускайте стрiли, – наказав братам старший. – Як хто вистрiлить пусто, дiстане три ляпаси.

На тому й розiйшлися.

Старший пiшов прямо, середущий – лiворуч, а менший – праворуч. Ідуть, iдуть… Нiчого не бачать: нi звiрки, нi птаха.

Було далеко пополудню, коли менший нараз втямив на деревi бiлку.

– Се не дурниця, – думае собi, – застрiлю ii.

Натяг лука й – раз! Але не потрапив, стрiла лиш вiдiрвала шматок кори на деревi.

Почули брати, збiглися.

– Що ти пiдстрелив? – запитуе старший.

– Нич. Хотiв потрапити у бiлку, та втекла.