Правда і Кривда: Побутові, моралізаторські казки та притчі

Живуть тут двi жiнки – стара i молода, два чоловiки – старий i молодий.

Жiнки й молодий чоловiк розмовляють з ними, а старий навiть слова не промовить.

Переночували. А вранцi вояк з Викторова питае:

– Скажи менi, молодий чоловiче, чи твiй батько нiмий, чи не хоче з нами розмовляти?

– Нi, не нiмий. Вiн говорить лише з тим, хто йому заплатить. Старий мудрий, кожне його слово на вагу золота.

Той викторiвський подумав: «Що з одним дукатом, а що без нього. Дам дiдовi, та хоч вчую, що буде говорити».

Заплатив старому, а той каже:

– Хай тебе, синку, чужi справи не обходять.

Цей думае, що дiд ще щось скаже, але той мовчить.

– То вже все, дiду?

– Все.

– Е, – каже комарiвський, – дам i я свiй дукат.

Старий усмiхнувся i промовляе:

– Сину, лiпшi розмисли, як замисли.

Виймае дуката i боднарiвський.

– Нiде не правцюй поперечними дорогами, а ходи туди, куди всi люди ходять.

– Все, дiду?

– Все.

Зiбралися вояки, подякували за нiчлiг й пiшли. Йдуть та й самi над собою смiються дорогою:

– Видурив старий у нас три дукати.

Волiли були пропити, нiж задармо давати.

Але захоплюе iх друга нiч. Зайшли вони у такий лiс, що кiнця-краю йому не видно. Треба пiд смереку лягати спати. Але пройшли ще трохи: бачать – на галявинi стоiть величезний будинок. Погримали в браму – вийшов височезний i сильний чоловiк.

– Що, – питае, – хочете?

– Нам би переночувати.

– Переночуете.

Веде iх довгим коридором, а там, вздовж по стiнах, висять чоловiчi голови. Взяв страх воякiв.

Викторiвський хотiв щось запитати, але нагадав собi дiдовi слова i вголос повторив:

– Нас чужi дiла не обходять.

Переночували на м'яких перинах. Дякують господаревi, а тих голiв уже нема. Вiн говорить:

– Чому ви мене не питали про людськi голови, якi вчора висiли?

– Нас чужi дiла не обходять.

– Маете щастя. Якби запитали, то й вашi голови там висiли би.

А за воротами перемовляються:

– Той дiд вартий не одного, а ста дукатiв. Вiн нам життя врятував.

Доходять вони до Викторова, той перший залишаеться, i домовляються, що через два днi мають зiйтися у Боднаровi.

Цей боднарiвський мав би йти рiвною дорогою через Комарiв, але йому забаглося прямувати навпростець, через лiс.

– Я, – каже, – так швидше додому дiйду.

Комарiвський говорить:

– Ой, згадай, що тобi дiд радив!

– Що ти слухаеш дiдовi казки? Я вже село свое бачу.

Пiшов боднарiвський поперечними дорогами. А комарiвський якраз смерком дiйшов до своеi хати.