Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

Зникли оцi змii, з’являються чорти:

– Тiкай, дяк, а то зараз пiдлога у пекло провалиться!

Та вiн не слухае нiкого, усе читае.

Коли раптом зникло оце усе, i з’являеться качечка. Влiтае в ту саму шибочку, спускаеться, плаче й питае:

– Чи живлющоi я вам води дiстала?

Пiдняла головку одному, влила раз, два. Нi, не та вода, не ожили дiти.

– Який жаль. Я так поспiшала, що не з того колодязя води ухопила!

Засмутилася вона i вилетiла через ту саму шибочку.

Дяк узяв тодi, позмiтав срiбло i золото, яке качечка наплакала.

Золото – в один краечок хустинки, а срiбло – у другий, у вузлик.

Йде вiн до царя i доповiдае:

– Дозвольте, ваша царська величнiсть, сказати?

– Говори, брате, – цар каже.

– Тi дiтки нехай ще одну нiч у церквi переночують.

– Ну, нехай. На тобi тисячу рублiв i йди собi. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.

Поклонився дяк, узяв грошi й пiшов собi додому. Дiждав третьоi ночi й пiшов у церкву. Круг крейдою зробив i у крузi став собi, читае. Тут настала глупа нiч.

Прибiгають жандарми iз шаблями, iз пiками й кричать:

– Геть з церкви!

Вiн одне робить – читае.

Гнали, гнали – не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тодi чорти.

– Тiкай, – кричать. – Тiкай, бо оце все у пекло провалиться!

А вiн собi одне робить – читае. Вони його огнем засипали – церква так i горить, i на нього самого полум’я сиплеться, а вiн одне робить – читае.

Гнали, гнали – не вигнали. Та й зникли чорти – хтозна-де й подiлися.

І знов прилiтае качечка до того вiкна, де шибочка вибита.

Влетiла, стала жiнкою i почала плакати.

– Тепер, – каже, – я, любi моi синочки, праведноi води дiстала!

Пiдвела головку одному, потiм другому, поналивала iм води в рот – вони й ожили.

– Дивiться ж, дiточки моi, тепер, коли ви живi, яечка вже не заiдайте, пийте – не запивайте i спiть – не засинайте. І нехай вам Бог помагае, а я собi уберуся.

Наказала вона так i пiшла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив ii за ноги. Вона стала вириватись, але вiн мiцно тримав.

Коли пiвнi заспiвали, вона й каже:

– Тепер пусти, вже пройшов час, я тiкати вже не буду.

А вiн не вiрить i все коло неi сидить.

Прокинувся цар, о дванадцятiй годинi попив чаю i питае:

– Чи не було дяка?

Кажуть:

– Не було.

Цар i послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подiвся. Той посланець пiшов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Вiн – у церкву i, врештi, знаходить дяка.