Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

Дяк i каже тому посланцевi:

– Іди i скажи царю, що його дiтки ожили й жiнка його перша тут з ними.

Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дiтки живi i жiнка перша коло них. У царя чуприна вгору полiзла:

– Як же то жiнка? Коли жiнка ж моя коло мене?

– Я не знаю, – каже посланець, – так менi дяк сказав.

– Зараз запрягай у коляску коней!

Сiв i поiхав. Доiхав, вскакуе в церкву – аж там i дiтки, i цариця. Пiзнали вони один другого, почоломкалися.

Вiн i питае:

– Що ж це таке?

Вона й каже:

– То все чарiвниця зробила, з якою ти жив.

Вона служниць згубила i мене хотiла згубити, так я перекинулася качечкою i полетiла, а вона думала, що усiх нас потопила.

Сiли вони у коляску, дiток узяли. Цар одного за руку, вона другого, i поiхали додому.

Приiхали до палацу, а чарiвниця, як iх побачила, отруту прийняла i вiдразу лопнула.

Цар увiйшов:

– Приберiть ii, вирийте яму на розпуттi та поховайте.

І почав вiн знову жити зi справжньою царицею, дiтками втiшатися.

А дiточки хорошi, Васильки обидва.

Живуть, хлiб жують, чоботом добро возять.

Чарiвна дудка

Давно воно було чи недавно, так чи не так, – тепер уже достеменно нiхто й не знае.

Ну, от розкажемо ми те, що дiди розказували своiм онукам, а онуки – своiм онукам.

Жили колись в одному краю люди в згодi та в злагодi. Землi багато, всюди вiльно – одне одному не заважали, а прийде до кого бiда – одне одному допомагали, бiду перемагали. Та ось унадився звiдкiлясь лiтати в той край страшний змiй.

Почав вiн лiтати, людське добро хапати, собi в змiiне лiгво тягати.

Поназносив добра – дiвати нiкуди! Надумав тодi вiн собi хороми будувати. Та сам працювати i не вмiе, i лiнуеться. Не звик змiй трудитися. Почав вiн людей ловити, у свое змiiне царство носити.

Наловить людей i примушуе iх хороми будувати, глибокими ровами обкопувати, високими насипами обсипати, густою огорожею обставляти.

А слугам своiм – цiвунам та гайдукам – накази дае: людей не жалiти, бити iх, карати.

Працюють люди на змiя щодень i щоночi, працюють, бiдують, гiрку долю проклинають, передчасно помирають.

А змiй усе нових людей хапае. Набудував вiн собi людською працею силу-силенну хоромiв, проклав мiж ними дороги, наставив парканiв-огорож.

Пухнуть люди з голоду, мруть, як мухи. І що далi, то гiрше: нема порятунку вiд змiя.

Та ось постарiв змiй, знесилiв i лежить, як дохлятина, не може бiльше людей i iхне добро хапати.