Прокляте болото: Казки про відьом і чарівників

Тим часом змiевi слуги – цiвуни i гайдуки – самi панами поставали й почали iз змiевих хоромiв розлазитися, за людьми ганятись. І стало людям од панiв ще гiрше, як од одного того дохлого змiя. Нiде од них не сховаешся: заполонили вони увесь край. А щоб не бути на людей схожими, понавигадували собi пани рiзних нових iмен та прiзвищ. Хто назвав себе Вовком, хто Ведмедем або iншим звiром, хто Шулiкою, Вороною, а хто якимсь деревом. От звiдкiля й повелися пани Вовк, Свинський, Дубинський… Простих же людей тепер вони iнакше як бидлом i не називали.

Служать люди дохлому змiевi, служать панам, останне iм вiддають, а самi в голодi та в холодi за працею свiта не бачать. Отак i живуть. Однi помирають, iншi народжуються, а полегкостi нема нiякоi. І нiхто не знае, що робити, аби життя змiнити.

Та ось народився у тiм краю хлопчик. Був вiн страшенно немiчний: як занепав змалку, то нiяк i видужати не може. Такий вдався кволий, що навiть пани його не чiпають, на панщину не ганяють: нiкому його не треба.

Вирiс вiн, у лiта ввiйшов, а все тiльки з дiтьми гуляе, як маленький. І назвали його люди Іванком Простачком.

Сидить Іванко Простачок узимку на печi, трiсочками, мов цяцьками, граеться, а влiтку пiсок на призьбi пересипае.

Заблукали якось у те село, де жив Іванко Простачок, три старцi-подорожнi. Куди не зайдуть – усюди порожньо, нi живоi душi: усiх пани на роботу погнали. Вгледiли старцi на призьбi Іванка i зайшли на його подвiр’я спочити. Сiли, вiдпочили, люльки тютюном набили.

Помацали в кишенях – та нi в кого кресала нема, щоб вогню викресати. Просять старцi в Іванка вогню. Пiшов Іванко до хати, набрав з припiчка жару й винiс старцям. Закурили старцi люльки, подякували Іванковi i питають, що вiн удома робить.

– Пiсок на призьбi пересипаю, – вiдказуе Іванко. – Бо все одно, що не роби, то на панiв пiде.

Вислухали старцi Іванка, головами покивали, потiм лiри взяли та гучно заграли.

Перший раз заграли – великий розум Іванковi дали.

Другий раз заграли – талант до слова й музики дали.

Третiй раз заграли – на панiв у серцi гнiв нагнали.

Пiшли старцi, а Іванко вiдчувае, якi яснi стали його думки, який гнiв на панiв спалахнув у серцi… Заходився вiн за дiло братись, у свiт лаштуватися.

Змайстрував дудку-веселинку та так заграв, що не тiльки люди – звiрi й пташки заслухались.

І почав Іванко мiж людей ходити, на чарiвнiй дудцi грати, правду про змiя та його слуг розказувати.