Перейти темряву

У «дитячiй» – маленький топчан з досить брудним простирадлом, засмальцьованi шпалери, у свiтло-рожевiй вiтальнi бiльш-менш прибрано, велике лiжко накрите грайливо-рожевим атласом, тьмянi штучнi букети у вазонах, усе притрушене пилом…

Камера безжально нишпорила по всiх кутках i вихоплювала найдрiбнiшi деталi – пляшки на столi, недопалки в горщиках iз вмерлими квiтами, немитий посуд…

Ось на кухнi й те розчинене вiкно, з якого пiвгодини тому здiйснено падiння, стiл iз коробкою наполовину з’iденого торта i, нарештi, перелякане замурзане обличчя хлопчика…

Хлопчик тихо скиглить, розмазуючи по щоках сльози й шоколад.

Вiн боiться камери, махае руками, залiзае пiд стiл.

– Припинiть негайно! – це вриваеться до квартири тiтонька Льоля.

Вона обiймае Мiку, пiдхоплюе на руки, i вiн заспокоюеться, замовкае, лише стиха схлипуе, ховаючи обличчя в ii волоссi.

Вiн сидить, притискаючись до неi весь час, доки ii про щось розпитуе слiдчий.

Про маму, про ii знайомих, про нервовий стан i останнi слова. Льоля нiчого не знае.

Лише мiцнiше притискае до себе Мiку – вiн чуе, як Льоля тремтить, як калатае ii серце. Мiка хоче захистити Льолю вiд суворого мiлiцiонера, але не знае – як. Його ж не питають! Якби запитали, вiн би пояснив, що мама просто захотiла трохи полiтати.

Льоля цiлуе, гладить по голiвцi Мiку, говорить до нього лагiдно, ледь стримуючи сльози:

– Не хвилюйся, золотенький. Я заберу тебе до себе. А мама… вона…

– Полетiла? – пiдказуе Мiка.

– Так… так… – розгублено повторюе Льоля i знову гладить хлопчика по кучерях.

 – Я зроблю для тебе все, що захочеш… Хочеш, пiдемо на ставок?…

– Нi, – крутить головою Мiка.

– А що ти хочеш?

– Можна я доiм морозиво? – ледь чутно вимовляе вiн…

Частина перша

* * *

«Сьогоднi, напевно, мiй день», – думала Марта, упевнено йдучи центральною вулицею мiста.

Дiйсно, з самого ранку без зайвих проблем, якi майже щомiсяця виникали при спiлкуваннi з бухгалтерiею, вона отримала чималу суму вiдпускних. І одразу ж придбала бiлу сумку, саме таку, яка пасувала до ii бiлого сарафана.

А ще вдалося без черги заплатити на поштi квартирний борг за три мiсяцi.

Але не це було головним! Просто вона вiдчувала на собi приязнi погляди перехожих, поглядала на свое вiдображення в склi вiтрин, i воно, це вiдображення, iй подобалося. Навiть дуже. А тому треба було зробити ще один крок: на розi центральноi та бiчноi вулиць вона давно примiтила невеличкий магазинчик одягу, у який iй давно кортiло завiтати.