Перейти темряву

Звичайно ж, треба вчинити чесно й одразу вiддати його продавчинi, подумала Марта, але чи е впевненiсть, що та не забере його собi? А якщо це так, тодi навiщо вiддавати?

Переконавши себе таким чином, дiвчина швиденько сунула слухавку до своеi кишенi, ще раз уважно передивилася сукнi, зробила вигляд, що жодна iй не сподобалася, i, кивнувши продавчинi: «До побачення!», швиденько вийшла на вулицю, хвилюючись, чи не була це якась перевiрка. А ще гiрше – зйомки прихованою камерою, якi ввiйшли в моду й загрожують стати справжнiм покаранням для не чистих на руку й сумлiння пересiчних громадян.

Але нiхто не бiг за нею слiдом, не хапав за руки, не звинувачував у присвоеннi чужого майна. Попри це, Марта вирiшила швидше перейти на протилежний бiк вулицi й загубитися в натовпi.

Була дванадцята година дня, сонце вже припiкало потилицю, а щоки Марти палали, нiби вона скоiла злочин.

О пiв на першу дiвчина мала зустрiтися зi своею подружкою у кав’ярнi бiля старовинного фонтана, яка так i називалася – «Фонтан».

Марта прийшла ранiше, замовила собi келих холодного пива. Людей у кав’ярнi було багато, усi голосно розмовляли, iз динамiкiв лунала музика. На Марту нiхто не зважав.

І вона нарештi змогла витягти телефончик iз кишенi й уважно роздивитися його: маленький апарат вишуканого фiолетового кольору з такими дрiбними кнопочками, що iх можна натискати хiба що кiнчиками нiгтiв. Гарненька штучка!

– О, ти вже тут! – почула вона над головою.

Тетяна, як завжди, говорила голосно i, зазвичай, уже стрiляла своiми чорними оченятами навсiбiч.

Нарештi ii погляд неймовiрним зусиллям волi змiг сконцентруватися на Мартиних руках.

– Ого! Купила собi мобiльника? Який гарненький! – вона придивилася пильнiше й роззявила рота: – Ого! Крута штучка! Скiльки ти за неi вiддала?

– Це видали на роботi, – сухо вiдказала Марта, ховаючи слухавку в торбинку. Розповiдати про пригоду iй не хотiлося. – Сьогоднi перший день вiдпустки, а роботи стiльки, що можуть раптом викликати…

Тетяна ображено знизала плечима:

– Гарна в тебе робота, якщо на нiй видають такi крутi мобiли…

Звiсно, не повiрила, подумала Марта.

Вони сидiли в затiнку просто неба, пили пиво, лiниво перекидаючись реплiками. Марта зловила себе на думцi, що спiлкування з колишньою однокласницею давно вже втратило сенс. Обговорювати, крiм чоловiкiв, нема чого, iнших загальних тем обмаль, а приводу розпрощатися й пiти в найближчi кiлька хвилин не передбачаеться.