Перейти темряву

І, мабуть, немае кому розрадити, допомогти. Мати, як казав голос, живе в Лiсовому. Глушина…

Мабуть, дiвчина звiдти втекла до «красивого» життя. Хiба мало таких у мiстi? Воно ковтае провiнцiалок, як Молох, i, мов безжальний вiтряк, перемелюе, пережовуе й випльовуе на Окружну дорогу, де вдень i вночi юрмляться повii… Нещодавно, згадала Марта, упiймали двох братiв-злодiiв, що вбивали на цiй дорозi дiвчат, i не тiльки повiй.

Вiд цiеi думки Марту вкривае крижаний пiт. А раптом усi цi погрози дiйсно не жарт? Жiнка рятуеться вiд якого-небудь кримiналу? Можливо, вона вже далеко й не знае, яка загроза нависла над ii матiр’ю.

Марта аж пiдхопилася на лiжку: рiшення прийняте! Завтра ж вона поiде в Лiсове! Це не так уже й далеко, до того ж вiдпустка – час е. Село невелике, у ньому повиннi знати, у кого донька поiхала до мiста й, судячи з усього, гарно влаштувалася, – люди все знають.

«Поiду, – вирiшила Марта, – побалакаю з тiею жiнкою, якось обережно розпитаю, дiзнаюся, де ii донька, з ким? Можливо, немае нiчого страшного – так, побутовий родинний конфлiкт… Зрештою, мое сумлiння буде чистим…»

* * *

Вранцi все здалося iншим, не таким страшним.

Заварюючи каву, Марта навiть подумала, чи варто iхати в якесь село такого спекотного дня.

Чужi проблеми вiдiйшли на другий план. Зрештою, у свiтi щохвилини коiться злочин. Одним бiльше, одним менше…

Ковток гарячоi кави обпiк пiднебiння й нiби повернув думки в iнший бiк. Ще зовсiм недавно вона не оминала жодну несправедливiсть.

Тепер душа закам’янiла, навчилася «тримати удар», бiльше не озиваеться нi на що. Навiть жебраки, котрi ходять вагонами метро чи сидять у переходах, викликають лише помiрковане спiвчуття. Вона проходить повз них, сором’язливо притримуючи сумку, у якiй лежить гаманець, але нiколи не витягае його – спiшить, як усi.

Нещодавно, перебiгаючи з автобуса в метро, почула тоненький голос: «Купiть сiрники, будь ласка…», i вже пробiгла, фiксуючи поглядом маленьку бабцю, котра тримала в руках кiлька коробочок iз сiрниками.

Кому вони зараз потрiбнi? Промчала повз. Озирнулася, поплескала себе по кишенях i… побiгла далi. А потiм весь день картала себе, подумки поверталася туди, до того тоненького дитячого голосочку…

Нi, треба усе ж таки iхати. Хоча би для того, щоб довести собi, що ще здатна на спiвчуття.

Марта швиденько поклала в торбинку найнеобхiднiше (на всяк випадок захопила й купальник – раптом у селi е рiчка) i вирушила до автовокзалу.